Мілан Кундера - Жарт

попри все, Люція все ж таки зуміє мене зрозуміти і простити мені. Та цей поштарський напис олівцем був як вирок.

Був такий схвильований, що вже не контролював себе, і наступного дня утнув нову дурницю. Кажу, дурницю, проте вона була не гірша за мою нещодавню втечу з казарми, і безглуздість того вчинку стала зрозуміла тільки згодом, та ще й тому, що він мені не вдався, а не через його ризикованість.

Як я знав, ще до мене Ґонза робив таке, коли влітку ходив до одної болгарки, в якої чоловік працював удень. Я скористався його методою: вранці разом з усіма пішов до копальні, взяв жетон, лампу, замурзав обличчя вугільною пилюгою, а потім потихеньку втік; побіг до Люціїного гуртожитку і почав розпитувати вахтерку. Від неї дізнався, що Люція поїхала два тижні тому, взявши з собою маленьку валізу, куди поскладала все, що в неї було; ніхто не знав, куди вона подалася, вона нікому нічого не сказала. Я жахнувся: а як щось сталося з нею? Вахтерка глянула на мене і махнула рукою. «Ой, ці дівчиська завжди так роблять. Приходять, потім ідуть звідси, не сказавши нікому й слова». Я пішов у заводський відділ кадрів, але нічого там не дізнався. Потім я довго вештався Остравою і прийшов до копальні аж наприкінці зміни, збираючись непомітно загубитися в натовпі вояків; проте щось із Ґонзиної методи, яку він застосовував для таких прогулянок, я пропустив, і мене зловили. Через два тижні я постав перед військовим трибуналом і заробив десять місяців за дезертирство.

Авжеж, оце тут, тієї миті, коли я втратив Люцію, й настав довгий період наповнений відчаєм і порожнечею, про що нагадав мені брудний приміський ландшафт рідного міста, коли я ненадовго заглянув туди. Атож, відтоді воно все й розпочалося: поки я був за ґратами, померла мама, а я навіть не зміг приїхати на її похорон. Потім я повернувся до Острави, до чорнюків, і відбув там іще рік на службі. Після закінчення терміну змушений був підписати зобов’язання три роки відпрацювати у копальні, бо ходили чутки, ніби тих, котрі відмовляться, триматимуть на службі ще кілька років. Отож я гарував там іще три роки як цивільна людина.

Не люблю я про це думати, не люблю й говорити, та й, власне кажучи, не люблю, коли сьогодні люди, яких вилучили з того політичного руху, що вони в нього вірили, як і я, вихваляються своєю долею. Авжеж, щоправда, я теж героїзував мою долю засланця, але це була облудна гордість. Згодом я сам собі, без будь-якої поблажливості, нагадав, що опинився поміж «чернюками» не тому, що був сміливий, не тому що боровся, не тому що заслали мене за те, що мої ідеї протиставляв я іншим ідеям, ні, моєму падінню не передувала жодна драма, я був радше об’єктом, ніж суб’єктом моєї історії, тож немає в мене (якщо не вважати заслугою страждання, скорботу, руїну) ніяких підстав цим хвалитися.

Люція? А, звісно: вже п’ятнадцять років я її не бачив і довго навіть не чув про неї. Тільки після закінчення військової служби дізнався, що буцім вона перебуває десь у Західній Чехії. Але я вже її не шукав.

Частина четверта

Ярослав

1

Я бачу польову дорогу. Бачу землю, поорану колесами селянських возів. А коло дороги трава така зелена, що я не можу втриматися, щоб не погладити її.

Довкола вузькі лани, не видно широких полів, що складаються з об’єднаних кооперативами ділянок. Як це? Хіба не сучасний краєвид я бачу, не сучасною землею іду? То що це за краєвид?

Прямую далі й бачу на узліссі кущ шипшини. На ньому повно диких руж. Зупиняюся й почуваю щастя. Сідаю в траві біля куща, а потім і лягаю. Відчуваю, як спина торкається трав’янистої землі. Я обмацую її своєю спиною. Утримую її спиною й умовляю не боятися, що вона буде тяжка і наляже на мене всією своєю вагою.

Потім чую тупіт копит. Вдалині здіймається легка хмарка куряви. Наближаючись, вона стає прозора. З неї виринають вершники. Молоді хлопці в сідлах, білі однострої. Та що ближчають вони, то дужче впадає в око недбалість їхнього вбрання.

Одні доломани застебнуті позолоченими ґудзиками, другі розхристані, а декотрі хлопці просто в сорочках. У декого шапки на головах, інші голомозі. О ні, це не регулярне військо, це дезертири якісь, утікачі, розбійники!

Та це ж наша кіннота! Я підводжуся й дивлюся, як вони під’їжджають. Ось перший вершник дістає шаблю й махає нею. Загін зупиняється.

Хлопець із шаблюкою нагинається над гривою свого коня і розглядає мене.

«Авжеж, це я», — кажу йому.

«Король! — здивовано каже хлопець. — Упізнав я тебе».

Я схиляю голову, я щасливий. Стільки століть їздять вони тут і впізнали мене.

«Як ся маєш, королю?» — питає хлопець.

«Страшно мені, друзі», — кажу я.

«Тебе переслідують?»

«Ні, ще гірше. Щось задумали проти мене. Я не впізнаю людей, що мене оточують. Приходжу додому, і кімната не така, й дружина інша, все не таке. Кажу собі, що, мабуть, помилився, вибігаю надвір, але це таки мій дім! Зовні наче мій, а всередині чужий. Отак скрізь, хоч куди повернися. Кояться такі речі, що мені аж страшно, друзі».

Хлопець питає мене: «Ти ще не відвик їздити верхи?». Я помічаю поруч із ним осідланого коня, вершника на нім нема. Хлопець показує мені на нього. Я засовую ногу в стремено і сідаю верхи.

Кінь шарпається, але я вже з утіхою стискаю колінами його тулуб. Хлопець дістає з кишені червону хустку і дає мені. «Затули обличчя, щоб тебе не впізнали!» Запнувшись тією хусткою, я стаю геть сліпий. До мене долинає голос: «Кінь тебе повезе».

Увесь загін рушає учвал. Я чую, як біля мене мчать сусіди. Мої литки торкаються їхніх литок, часом чую уривчастий подих їхніх коней. Либонь, із пів години їдемо ми отак, одне біля одного. Потім зупиняємося. Той самий голос каже: «Ми вже прибули, королю!».

«Де ми?» — питаю я.

«Хіба ти не чуєш, як шепоче ріка? Ми на березі Дунаю. Тут, мій королю, ти в безпеці».

«Правда твоя, — кажу йому, — я почуваюся в безпеці. Мені хочеться скинути цю запону».

«Не треба, королю, не зараз. Та й нащо тобі дивитися? Твої очі тільки обманять тебе».

«Але ж я хочу побачити мій Дунай, мою ріку, я хочу її побачити!»

«Тобі не треба дивитися, королю! Я все розкажу тобі.