Мілан Кундера - Жарт

троє старшин; нічого не вдіявши, винесли врешті разом із ліжком у двір і обілляли водою з пожежної рури, після чого він почав насилу протирати заспані очі. Проте Алексія не можна було запідозрити у непокорі, причиною його незвичайного сну, звісно ж, була його фізична кволість. Ось капрал (командир нашого відділення) вніс із коридору величезний казан холодної води; за ним вервечкою йшло декілька моїх товаришів, які, вочевидь, і підказали йому цей дурнуватий флотський трюк, що так тішив мізки всіх підстаршин за всіх часів та епох.

Ця пречудова злагода поміж вояками і командиром (якого зазвичай зневажали) розлютила мене; я помітив, що всі давні порахунки поміж ними вмить стерлися перед спільною ненавистю до Алексія. Усі, вочевидь, по-своєму витлумачили командирову заяву, який сказав учора, що Алексій виказувач, тож і відчули вмить палкий приплив згоди з командиром і його жорстокістю. У голову мені вдарила сліпа лють, я розгнівався на всіх тих людей, що були довкола мене, за їхню поспішну готовність повірити першому-ліпшому обвинуваченню, за їхню жорстокість, яку вони завжди ладні були виявити, — і тоді я випередив капрала із його поплентачами, підійшов до ліжка і звелів: «Вставай, Алексію, годі дурника корчити!».

Тієї миті хтось іззаду вхопив мене за руки і змусив упасти навколішки. Я обернув голову і побачив Петра Пекни. «Ти що, більшовику, хочеш зіпсувати нам забаву?» — просичав він. Я видерся й дав йому добрячого ляща. Ми вже ладні були битися, але решта нас вгамувала, всі боялися, що бійка розбудить Алексія. Зрештою, і капрал підійшов із казанком. Він став над Алексієм і, вивернувши на нього літрів з десять води, гаркнув: «Устати!».

І сталося щось дивне: Алексій так і лишився лежати. Капрал аж остовпів на кілька секунд, а потім крикнув: «Рядовий! Встати!». Але рядовий і не поворухнувся. Капрал нахилився і струсонув його (ковдра була мокра, простирало і матрац теж, краплі води падали на долівку). Потім насилу перевернув Алексія, і ми побачили його непорушне, бліде, запале обличчя.

«Лікаря!» — крикнув капрал. Ніхто не поворухнувся, всі дивилися на Алексія в мокрій нічній сорочці, тож капрал знову гаркнув: «Лікаря!» — і показав на якогось вояка, аж той умить вибіг із казарми.

(Алексій лежав без руху, тіло його аж поменшало і здавалося таким хирлявим, як ніколи до того, він був як дитина, тільки губи були міцно, не по-дитячому стулені; додолу з нього цяпали краплини води. Хтось сказав: «Дощ…».)

Лікар помацав його зап’ястя і кивнув: «Авжеж…». Потім відгорнув мокру ковдру: ми побачили Алексія на всю (коротку) довжину його тіла, у довгих білих і мокрих кальсонах, побачили носаки його ніг, що стирчали угору. Лікар кинув оком довкруги і взяв два тюбики, що лежали на тумбочці біля узголів’я; поглянув на них і сказав: «Тут досить було, щоб і двох закатрупити». Потім стягнув простирало із сусіднього ліжка і накрив Алексія з головою.

Від усього того ми запізнилися; поснідали на ходу і за три чверті години вже спускалися у копальню. Потім був кінець зміни, потім вояцькі вправи, політична підготовка, обов’язкові співи, прибирання казарми, потім відбій, і, лежачи в ліжку, я думав про те, що Стани вже немає поруч, немає і мого найліпшого друга Ґонзи (більше я його так і не побачив, згодом казали, ніби після закінчення служби він чкурнув через кордон до Австрії), а тепер немає й Алексія; він сліпо і мужньо грав свою несамовиту роль і не винен, що не здужав грати її до кінця, що не міг далі залишатися у лавах під личиною зацькованого пса, що йому забракло для цього сил; не був він мені приятелем, його запекла віра була мені чужа, але за своєю долею він був мені найближчий; видавалося навіть, що він скерував свою смерть як докір мені, наче хотів дати на здогад, що від тієї миті, як партія виганяє людину зі своїх лав, у тієї людини вже немає причини жити на світі. Зненацька я став почуватися винним у тому, що не любив його, адже тепер він був мертвий, непоправно мертвий, а я нічого ніколи не зробив задля нього, хоч був єдиним, хто міг якось йому стати у пригоді.

Проте я втратив не лише Алексія і проґавив не лише єдину нагоду порятувати людину — тепер, дивлячись на ті події звіддаля, збагнув, що за тієї ж таки пори утратив палке почуття солідарності з моїми приятелями-«чорнюками», а разом із ним і останню можливість воскресити мою довіру до людей. Я почав здогадуватися, що наша солідарність постала під тиском обставин і під впливом інстинкту самозбереження, що й згуртувало нас в одне стадо. І тоді став думати, що наш «чорний» колектив здатний зацькувати людину (і запроторити її на заслання або послати на смерть), як і колектив людей у тій залі, як, може, і будь-який колектив.

Того дня я був наче пронизаний пусткою; був я пустелею в пустелі, й тоді мені захотілося погукати Люцію. Не міг я збагнути, чому так несамовито прагнув її тіла; тепер мені часом здавалося, наче вона була не жінкою в реальному тілі, а потужним струменем тепла, що рухався нескінченним царством холоднечі, прозорим струменем, що віддалявся від мене, бо я його нагнав.

Потім був наступний день, і під час вправ на плацу очі мої не покидали огорожі; я чекав, що прийде Люція. А впродовж усього цього часу до колючого дроту підійшла тільки якась бабця, що зупинилася й почала показувати на нас замурзаному внукові. Увечері я написав довгого благального листа; я прохав Люцію повернутися, мені потрібно було її побачити, я вже нічого не просив, тільки щоб вона була, щоб я міг її бачити і знати, що вона зі мною, що вона є…

Мов на сміх, потепліло, небо заясніло блакиттю, жовтень був пречудовий. Дерева вбралися осінніми барвами, і природа (ота вбога остравська природа) в нестямному екстазі святкувала своє прощання з осінню. А я мусив у цьому вбачати насмішку, бо мої розпачливі листи не знаходили відповіді й біля колючого дроту (під зухвалим сонцем) зупинялися невимовно чужі люди. За два тижні один із моїх листів повернувся; адреса на конверті була перекреслена, олівцем на ньому дописали: «Вибула, не лишивши адреси».

Мене охопив жах. Тисячі разів після нашої останньої зустрічі згадував я все, що ми казали тоді одне одному, сотні разів проклинав себе і виправдовував перед самим собою, сотні разів думав, що нагнав її назавжди, і сотні разів запевняв себе, що,