Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

зрозумів, що дістатися до озера завидна їм ніяк не вдасться, і вирішив заночувати тут. Вітер і мороз посилилися, і йому треба було зігрітися; чоловік так цокав зубами, що боліли щелепи. Ідея провести ніч у готелі непокоїла його, він не хотів привертати уваги, але їхати далі в пітьмі й заблукати було б ще гірше. Сигнал був, і йому вдалося сповістити Лусію по мобілці, що план змінився. Шансів знайти пристойний готель майже не було, але мандрівці завважили раптом мотель, який мав ту перевагу, що його кімнати виходили просто на автостоянку, а отже вони могли залишитися непоміченими. У просякнутій запахом креозоту адміністраторській його попередили, що мотель на ремонті, і є лише один вільний номер. Заплативши сорок дев’ять доларів і дев’яносто центів, Річард повернувся до жінок.

— Це все, що вони мають. Доведеться ночувати в одному номері, — повідомив він.

— Нарешті ти спатимеш зі мною, Річарде, — вигукнула Лусія.

— Ммм… Я боюся залишати Кетрін у багажнику, — змінив чоловік тему.

— Ти волієш спати з нею?

У номері стояв той же запах, що й в адміністраторській, а сама кімната нагадувала недолуго оформлену театральну сцену. Дуже низька стеля, розхитані меблі, все вкрите похмурим нальотом буденності. Два ліжка, старий телевізор, ванна з невиводними плямами й краном, з якого раз по раз капала вода, але тут були й електрочайник, гарячий душ і такі ж гарячі батареї. У номері справді було душно, і за кілька хвилин Річард зігрівся й почав шар за шаром знімати з себе грубу одіж. Укрита килимом кавового кольору підлога й картаті чорно-сині покривала потребували термінової чистки, зате простирадла й рушники, хоч і зношені, виявилися свіжими. Марсело побіг до ванної і довго мочився в кутку, поки Лусія весело, а Річард ошелешено спостерігали цю сцену.

— Що тепер робитимемо? — озвався Річард.

— Сподіваюся, серед військового спорядження, яке ти спакував, є паперові рушники. Я піду по них, ти й так замерз.

Невдовзі Річард, який уже не боявся підхопити пневмонію, заявив, що піде по якусь їжу, бо з такою погодою вони не дочекаються замовленої піци, а кухні в мотелі не було, тільки бар, де єдиними наїдками були оливки й старі пакетики з картоплею-фрі. Чоловік не сумнівався, що в селищі, хоч яким убогим воно здавалося, є якийсь китайський або мексиканський ресторанчик. У них ще залишалися харчі, однак мандрівці воліли зберегти їх на наступний день. Через сорок хвилин Річард повернувся з китайською їжею та кавою в двох термосах і побачив, що Лусія й Евелін дивляться по телевізору прогноз погоди.

— У п’ятницю у штаті Нью-Йорк зареєстрували найнижчу з 1869 року температуру. Буревій тривав майже три години, але сніг ітиме ще два дні. Збитки через негоду становлять мільйон доларів. Буревій дістав ім’я Джонас[44], — повідомила Лусія.

— На озері буде гірше. Що далі на північ, то холодніше, — завважив Річард, знімаючи куртку, камізельку, шалик, шапку, балаклаву й рукавички.

Помітив на сорочці маленьку мушку, але щойно стріпнув її, комаха стрибнула й зникла з очей.

— Блощиця! — відчайдушно скрикнув чоловік, ляскаючи себе по тілу. Лусія й Евелін знехотя відірвалися від екрану.

— Блощиці! Тут є блощиці! — не вгавав Річард, не припиняючи чухатися.

— А що ти хотів за сорок дев’ять доларів і дев’яносто центів, Річарде? Нас, чилійців, вони не чіпають, — мовила Лусія.

— І мене також, — додала Евелін.

— Тебе вони кусають, бо ти дуже привабливий, — виснувала Лусія.

Картонні пакети з китайського ресторану справляли гнітюче враження, проте їхній вміст виявився не таким жахливим, як очікували мандрівці. Їжа, хоч і така пересолена, що всі інші інгредієнти втратили первісний смак, їх підбадьорила. Навіть чихуахуа, попри невдоволення, бо йому важко було жувати, наважився покуштувати чау мейн[45]. Річард ще якийсь час чухався, аж урешті-решт змирився з блощицями, воліючи не думати про тарганів, які повилазять з усіх шпарин, щойно вони вимкнуть світло. Чоловік почувався впевненим і захищеним у цьому жалюгідному номері придорожнього заїзду, в товаристві жінок, з якими разом брав участь у цій пригоді, намацуючи ґрунт взаємної приязні, й схвильований близькістю Лусії. Він так не звик до цього спокійного відчуття щастя, що не міг його розпізнати.

На прохання Лусії, яка хотіла додати алкоголю до кави собі й Евелін, він купив пляшку текіли «Мендес» — єдину, яку знайшов у барі. Уперше за багато років Річард відчув бажання трохи випити — не з необхідності, а просто за компанію, — але відмовився від цієї ідеї. Досвід навчив його ставитися до спиртного дуже обережно, бо все починалося з кількох крапель, а завершувалося згубною пристрастю. Заснути не вдалося б: було ще рано, хоча знадвору запала суцільна пітьма.

Оскільки вони не дійшли згоди щодо телепрограми, яку хотіли б дивитися, а єдиним, чого не прихопили в дорогу, були книжки, мандрівці, як і напередодні, почали переповідати одні одним свої історії, щоправда цього разу без чарівного печива, але так само щиро й довірчо. Річарда цікавив невдалий шлюб Лусії, бо він якось познайомився в університеті з Карлосом Урсуа, її чоловіком. Річард вважав його приємною людиною, однак промовчав, бо здогадувався, що в особистому плані той міг бути не таким приємним.

Лусія

Чилі

Упродовж двадцяти років шлюбу Лусія Мараз могла б битися об заклад, що чоловік зберігає їй вірність, бо вважала його надто зайнятим, щоб пускатися в любовні пригоди, однак час довів, що вона помилялася, як і стосовно багато чого іншого. Жінка пишалася тим, що зуміла подарувати чоловікові надійне домашнє вогнище й чудову дочку. Його участь у цьому проекті була вимушеною на початку й недбалою згодом, і не зі злого умислу, а через легкодухість, як виснувала Даніела, коли досягла того віку, що дозволяв їй судити про батьків, не засуджуючи їх. Від початку роль Лусії полягала в тому, щоб любити його, а роль чоловіка — в тому, щоб дозволяти себе любити.

Вони познайомилися в 1990-ті. Лусія після майже сімнадцятирічного вигнання повернулася до Чилі й насилу влаштувалася телепродюсером, бо тисячі молодих і краще підготовлених професіоналів марно шукали роботу. Тих, хто повернулися, недолюблювали: ліві через від’їзд звинувачували їх у боягузтві, праві вважали комуністами.

Столиця так змінилася, що Лусія не впізнавала вулиць, де минула її юність і чиї назви на честь святих і квітів замінили на імена військових і героїв колишніх воєн. Місто сяяло чистотою, в ньому панував казарменний порядок: мурали в дусі соцреалізму зникли, на зміну їм постали побілені мури й добре доглянуті дерева. На берегах річки Мапоче розбили парки для дітлахів, і ніхто вже не згадував ані бруду, ані людських тіл, що пливли колись цими водами. Сірі