Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

шини стояли, відколи вони з Орасіо їздили рибалити на замерзле озеро. Чоловік попередив Лусію про небезпеку ожеледі, що взимку спричиняє більшість аварій. «Ось ще одна причина зберігати спокій. Розслабся, чоловіче», — відповіла та, не здогадуючись, що повторила пораду Орасіо. Річард наказав чекати за півкілометра, на повороті, поки він купить ланцюги.

Річарда обслуговувала сива бабця з червоними долонями дроворуба — єдина жива істота на заправці, яка однак виявилася спритнішою й дужчою, ніж здавалася на перший погляд. Жінка сама, попри холод, менш ніж за двадцять хвилин встановила ланцюги, а тим часом голосно пояснювала Річардові, що вона вдова і сама веде бізнес, працюючи по вісімнадцять годин на добу сім днів на тиждень, навіть по неділях, як оце сьогодні, коли ніхто не наважується поткнутися з дому. Запасної фари заднього габаритного вогню вона не мала.

— Куди ви в таку погоду? — поцікавилася стара, коли Річард розплачувався.

— На похорон, — відказав той, пересмикнувшись.

Невдовзі обидві автівки з’їхали з шосе й проїхали пару кілометрів місцевою дорогою, але мусили вертати назад, бо добулися до непрохідної місцини, куди вже кілька днів не навідувалися снігоприбирачі. Дорогою назустріч їм їхало дуже мало машин, і серед них жодної вантажівки чи рейсового пасажирського автобуса, що курсували між Нью-Йорком і Канадою: їхні водії виконували наказ не вирушати на маршрути до понеділка, коли рух нормалізується. Укриті памороззю соснові ліси губилися в білому безмежжі неба, і дорога здавалася зробленим сірим олівцем штрихом поміж всніжених пагорбів. Через кожні кілька кілометрів доводилось зупинятися, щоб зішкребти кригу з «двірників»; температура становила кілька градусів нижче нуля й далі падала. Річард заздрив жінкам і собаці, які подорожували в «Субару» з підігрівом. Він напнув на себе балаклаву й стільки одежі, що насилу згинав лікті й коліна.

За дві години зелені пігулки зробили свою справу: тривога, що гнітила Річарда перед від’їздом, минулася. Запитання, що стосувалися Кетрін Браун, втратили актуальність; усе здавалося уривком чужого роману, написаного кимось іншим. Його певною мірою цікавило, що відбуватиметься далі, чоловікові хотілося взнати, чим скінчиться роман, але він не квапився дістатися фінішу. Хай там як, а рано чи пізно він доїде й виконає свою місію. Точніше, виконає місію, яку доручила йому Лусія. Вона командувала, йому залишалося тільки коритися. Він плив.

Краєвид залишався незмінним; на циферблаті збігав час, кілометри додавалися до кілометрів, проте Річард не просувався вперед, а застряг на місці, занурений у білий простір, загіпнотизований одноманітністю. Йому ніколи не доводилося сидіти за кермом автівки в таку сувору зиму, як ця. Річард усвідомлював, які небезпеки могли чигати на них у дорозі, і попередив Лусію: найгірше було дозволити сну зморити себе, а в чоловіка вже обважніли повіки. Увімкнув приймач, але дратували атмосферні перешкоди, тож довелося їхати в тиші. Зробив над собою зусилля, щоб повернутися до дійсності, до машини, дороги, поїздки. Сьорбнув з термоса кілька ковтків теплуватої кави й подумав, що в ближчому містечку треба сходити до туалету й випити гарячої кави з двома пігулками аспірину.

В дзеркалі заднього виду чоловік розрізняв удалині вогні «Субару», які зникали на поворотах, але невдовзі з’являлися знову, й боявся, що Лусія така ж стомлена, як і він. Йому важко було повертатися до дійсності, думки плуталися, змішавшись з óбразами минулого.

У «Субару» Евелін і далі молилася за Кетрін Браун, як це робили в її селі, коли хтось помирав. Душа молодиці не могла відлетіти на небо, а застрягла на півдорозі, бо смерть ухопила її зненацька, коли та найменше цього чекала. Нещасна й досі була закрита в багажнику. А це блюзнірство, гріх, непрощенна неповага. Хто проведе Крістін належним у таких випадках голосінням? Засмучена душа — найгірше, що є в світі. І це її, Евелін, відповідальність: якби вона не взяла машини, щоб поїхати до аптеки, то й не знала би про долю Кетрін Браун, однак тепер вони пов’язані між собою. Щоб звільнити цю душу, потрібні багато молитов і дев’ять днів жалоби. Бідолашна Кетрін, ніхто не оплакав її й не попрощався з нею. У рідному селі Евелін офірували півня, аби птах супроводив небіжчика до іншого світу й пили ром за його мандрівку на небо.

Евелін бубоніла молитву за молитвою, а Марсело, якому набридло скавчати, заснув, висолопивши язика, з витрішкуватими очима, бо повіки закривали їх лише наполовину. Лусія якийсь час вторувала Евелін, повторюючи «Отче наш» та «Аве, Марія…», які завчила в дитинстві й могла проказати напам’ять, хоча вже понад сорок років не молилася. Через монотонне бурмотіння її стало хилити на сон, і щоб трохи відволіктися, жінка почала переповідати Евелін епізоди свого життя й розпитувати про неї. У них зав’язалися довірчі стосунки, і дівчина менше затиналася.

Сутеніло; як і боявся Річард, знову пішов сніг, а мандрівці ще не добулися до містечка, де планували сходити в туалет і щось з’їсти. Швидкість довелося зменшити. Річард намагався додзвонитися до Лусії по мобілці, але сигналу не було, й він зупинився на узбіччі, ввімкнувши аварійні вогні. Лусія загальмувала позаду, й вони зішкрябали з віконець кригу, збризкали їх антифризом і випили термос гарячого шоколаду з пончиками. Їм довелося переконувати Евелін, що зараз не час постувати через смерть Кетрін і досить того, що дівчина молитиметься за неї. Температура всередині «Лексуса» була така сама, що й зовні, і хоч скільки одяганок напнув на себе Річард, він замерз. Чоловік скористався нагодою розім’яти закляклі ноги й трохи зігрітися, підстрибуючи та поплескуючи себе руками. Річард переконався, що з обома автівками все гаразд, ще раз показав Лусії мапу й скомандував їхати далі.

— Скільки ще? — спитала вона.

— Чимало. Поїсти не буде коли.

— Ми вже шість годин за кермом, Річарде.

— Я теж стомився й до того ж помираю від холоду, либонь, підхоплю пневмонію, я це кістьми відчуваю, але ми мусимо завидна дістатися будиночка. Він стоїть осторонь, і якщо я не бачитиму в’їзду, можемо його проминути.

— А навігатор?

— Він не покаже відхилення. Я завжди проїздив цей відтинок по пам’яті, але для цього треба бачити. Що з собакою?

— Нічого.

— Він наче мертвий.

— Марсело такий, коли спить.

— Ну й потвора!

— Бодай він тебе не чув. Мені треба відлити.

— Роби це просто тут. Тільки не обморозь сідниць.

Жінки присіли навпочіпки біля автівки, а Річард помочився позаду своєї. Завваживши, що його кинули, Марсело підвів писок, глянув назовні й вирішив стриматися. Ніхто не умовив би його вийти на сніг.

Вони знову рушили й через двадцять сім кілометрів добулися до невеличкого селища з однією лише центральною вулицею, на якій стояли непоказні крамниці, заправка, два бари й одноповерхові будиночки. Річард