Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

будинки, рух автобусів і мотоциклів, погано приховувана бідність службовців, на перехрестях хлопці-жонглери, які намагалися заробити кілька песо, і стомлені люди в центрі міста контрастували з осяяними, мов цирк, торгівельними центрами аристократичного кварталу, де можна було задовольнити найекстравагантніші забаганки: балтійський кав’яр, віденський шоколад, китайський чай, еквадорські троянди, паризькі парфуми… все було доступне тим, хто міг за це заплатити. В одному просторі жили два народи: нечисельний народ зі статками й космополітичним марнославством і великий народ усіх інших. У кварталах, де селився середній клас, повітря віяло модерністю в кредит, а там, де мешкала аристократія, — імпортованою з-за кордону вишуканістю. Вітрини тут були не згірш, ніж на Парк-авеню[46], а маєтки вберігали ґрати під електричним струмом і злі пси. А проте, неподалік аеропорту й уздовж автостради тяглися жалюгідні квартали, сховані від туристів за мурами й величезними рекламними щитами, на яких красувалися білявки в спідній білизні.

Від знайомої жінці скромної та мужньої вітчизни, здавалось, мало що залишилося; в Чилі ввійшла в моду показна розкіш. Проте варто було виїхати за місто, і там вдавалося віднайти щось від колишньої країни: рибацькі селища, народні ярмарки, шинки, де можна з’їсти тарілку риб’ячої юшки й кусень свіжоспеченого хліба, прості та гостинні люди, які говорять так, як розмовляли їхні пращури, а сміючись, затуляють долонею рот. Лусія воліла б жити в провінції, подалі від гамору столиці, але провадити своє розслідування могла тільки там.

На батьківщині жінка почувалася чужинкою, виключеною з мережі соціальних контактів, поза якою можливості були майже нульовими, загубленою серед уламків минулого, не дотичного до квапливого теперішнього Чилі. Лусія не розуміла шифрів і паролей, навіть гумор змінився, мова спотворювалася евфемізмами та обачністю, бо від важких часів ще залишався присмак цензури. Ніхто не розпитував її про роки відсутності, нікого не цікавило, ні де вона була, ні як жила. Цей період її існування залишався за дужками й повністю стерся.

Лусія продала своє помешкання у Ванкувері й зібрала трохи грошей, що дало можливість оселитися в Сант’яго в невеличкій, але зручно розташованій квартирі. Матір образилася, коли Лусія не схотіла жити з нею, але та в свої тридцять шість років потребувала незалежності. «Так прийнято в Канаді, а тут самотні дочки залишаються з батьками», — наполягала Лена. Лусії заледве вистачало платні, коли вона готувала свою першу книжку. Жінка витратила на неї рік, однак невдовзі збагнула, що розслідування виявилося набагато складнішим, ніж вона уявляла. Військовий уряд пішов у небуття лише за кілька місяців перед тим, переможений у результаті плебісциту, й умовна, обережна демократія робила перші кроки в ураженій минулим країні. Повітря, яким дихали люди, було насичене обережністю, а інформація, яку вона шукала, становила частку таємної історії.

Карлос Урсуа, відомий і суперечливий адвокат, співпрацював із Міжнародною комісією з прав людини. Лусія пішла до нього, щоб узяти інтерв’ю для своєї книги, після того, як кілька тижнів марно намагалась домовитися про зустріч, оскільки адвокат багато роз’їжджав і був дуже зайнятий. Його контора в непримітному будинку в центрі Сант’яго розташувалася в трьох кімнатах, де громадилися письмові столи й металеві шафи з теками, що стирчали з переповнених шухляд, а ще юридична література, прикріплені кнопками до дошки чорно-білі фотографії переважно молодих людей і таблиця з датами й термінами. Єдиними ознаками сучасності були два комп’ютери, факс і ксерокс. У кутку, з вправністю піаніста б’ючи по клавішах електричної друкарської машинки, сиділа Лола, секретарка, огрядна рум’яна жінка з безневинним лицем черниці. Карлос прийняв Лусію, сидячи за письмовим столом у третій кімнаті, яка відрізнялася від інших лише тим, що тут у шаплику стояло дерево, дивовижним чином живе в мороці контори. Адвокат нетерпеливився.

Карлосові виповнився п’ятдесят один рік, і він випромінював життєздатність спортсмена. Це був найпривабливіший з усіх бачених Лусією чоловіків, і в ту ж мить вона відчула спустошливу пристрасть, примітивний палкий порив, що невдовзі обернувся на захоплення ним самим і його роботою. Кілька хвилин жінка не могла оговтатися, силкувалась зосередитися на своїх запитаннях, а він невдоволено чекав, постукуючи по столу олівцем. Лусія боялася, що адвокат під якимось приводом вижене її, у неї зволожилися очі, й вона пояснила, що багато років жила за межами Чилі, її рішення дослідити тему пропалих людей є дуже особистим, бо її брат — один із тих, хто зникли безвісти. Збитий з пантелику таким поворотом Карлос підштовхнув до Лусії пачку паперових серветок і запропонував каву. Присоромлена, що не стрималася перед цим чоловіком, який, поза сумнівом, стикався з тисячами таких історій, Лусія висякнулася.

Лола принесла філіжанку розчинної кави їй і чай у пакетику йому. Ставлячи перед нею каву, Лола поклала Лусії на плече руку й кілька секунд її не прибирала. Цей несподіваний вияв сердечності спровокував новий потік сліз, що зворушив Карлоса.

Тепер вони могли розмовляти. Лусія примудрилася розтягнути кавування; Карлос мав дані, яких без його допомоги вона ніколи не отримала б. Він відповідав на запитання понад три години, намагаючись пояснити непоясненне, і нарешті, коли обоє вже знесилили, а надворі споночіло, запропонував Лусії доступ до своїх архівів. Лола вже пішла, але Карлос порадив Лусії повернутися, мовляв, секретарка підбере всю інформацію, що її цікавить.

У цьому не було нічого романтичного, проте адвокат помітив, яке враження справив на жінку, а що та видалася йому привабливою, вирішив провести її додому, хоча в принципі уникав зв’язків з проблематичними жінками, а надто плаксами. Для емоційних травм чоловікові вистачало бід, з якими він щодня стикався на роботі. У помешканні Лусії Карлос погодився покуштувати зроблений нею за власним рецептом піско сауер[47]. Жартома чоловік завжди стверджував, що вона приголомшила його спиртним і спокусила відьомськими чарами. Та перша ніч минула в алкогольному тумані та обопільному здивуванні з того, що вони опинилися в одному ліжку. Наступного дня чоловік пішов дуже рано, цнотливо поцілувавши її перед тим, і вона про нього більше не чула. Карлос не телефонував і не відповідав на її дзвінки.

Через три місяці Лусія Мараз без попередження з’явилася в адвокатській конторі. Лола, секретарка, яка сиділа на своєму місці й так само несамовито, як і минулого разу, клацала на машинці, одразу впізнала її й запитала, коли вона переглядатиме архівні матеріали. Лусія не прохопилася, що Карлос не відповідає на її дзвінки, здогадуючись, що секретарці це відомо. Лола провела її до кабінету шефа, приготувала філіжанку розчинної кави зі згущеним молоком і порадила набратися терпіння, бо адвокат був у суді, але менше ніж за півгодини той з’явився: комірець сорочки розстебнутий, піджак у руці. Лусія зустріла