Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

було показати себе добрим військом перед таким великим числом знайомих. Розляглася команда:

— Позір! Бери кріс! На плече кріс! Напрям за мною, стежа ходом р-р-руш!!

А як зробили кілька різких кроків:

— Спочинь! Свобідно-о-о!!

Тоді щойно хлопці обернулись і на прощання замахали шапками, мов стадо відлітаючих журавлів крильми. Віз із панями Керницькими покотився ззаду за стрільцями, як мініатюрний обоз мініатюрного відділу.

— До побачення! До побачення! — долітали оклики від воріт приходства.

А коли відділ вийшов на недалекий горб і оглянувся востаннє в сторону попівства, біля воріт все ще стояв гурт людей, а старенький господар все ще маяв своєю червоною хусточкою.

Зварич, згідно з наказом команданта, йшов біля воза, такий радий і веселий, що ніг під собою не чув. Ось довелося йому не тільки побачити ненадійно свою кохану дівчину, але й стерегти її та перепроваджувати в далекі, спокійні сторони. Наталка щораз оглядалася за ним, усміхалася щасливо і видимо любувалася молодим вояком, хоч… і не на коні і хоч у гонведськім мундурі. На щастя, синій мундур був Петрові до лиця, а це їй зовсім вистачало…

Відділ спустився в діл, вийшов на битий шлях і поволі пішов під гору. Чим далі, тим більше розводив перед ним рамена густий карпатський бір, а гори розступалися, щоби перепустити його. На закруті дороги командант спинив відділ і далевидом розглядав горби по другім боці села. В одному місці спинився довше.

Закляв.

Тією самою дорогою, якою рано вернули стрільці, підкрадалася до села московська стежа…

Зварич відвіз пані Керницькі на станцію Воловець. Поїхали вони від стрільців аж на третій день. Помучені були і не дуже спішилися. Так їм добре було серед стрілецької братії. Тепер сиділи в почекальні і балакали втрійку.

Пані Керницька не могла нахвалитися.

— Але ж то ваш сотник симпатичний. Нічого собі не додає. Такий, якби звичайний чоловік. Доки життя мого, не забуду, як усі з нами добре обійшлися.

— Звичайна річ, пані добродійко, — робився скромним Зварич. — Найважніше, що є перепустка. Тепер уже спокійно можна їхати. А як пані добродійка з грішми стоять?

— Багато не маю, бо не було-таки вдома. Муж забрав трохи собі, а я те, що лишилося, і ще в панства Городюків позичила сто корон. На якийсь час мені вистане.

Розповідала про це Петрові, і ні він, ні вона не виділи в цім нічого незвичайного. Не подумали навіть, що в Бужанах тяжко було б говорити про це. Наталка менше цікавилась грошовими справами, а зате захоплена була побутом серед стрільців.

— Але ж то в вас весело. Я з приємністю осталась би тут, на позиції.

Зварич скривився, як від кислиці.

— Це, панно Наталко, ще не позиція, а оставатися тут нема чого. Хіба хочете вступити до стрільців! — додав іронічно.

— А хоч би. Можуть другі, можу і я!

— Наталочко, що таке балакати! Тобі здається, що це так легко. Треба мати силу, щоби ходити отак по горах.

— Ніби ті панни, що при стрільцях, дуже сильніші від мене?!

— Але старші, — відповіла пані Керницька таким тоном, що воно означало «мудріші».

Наталка стихла, щоб за хвилю перескочити на іншу тему.

— Але ж той ваш командант гарний.

— Котрий? — спитався Зварич. — Сотенний?

— Ні, той, що провадив стежу.

— О так, дуже гарний, — потвердив Зварич рівнодушно, але чув, як щось кольнуло його під серцем.

— Високий, поставний, і очі має прекрасні, — розводилася Наталка. — А який шармант!

— Ей, тобі такі дурниці в голові, — скартала дочку пані Керницька, — а ось гризися, чи ми загалом нині потяг будемо мати.

Зварич уже радий був, що може про що інше заговорити.

— Я питався начальника, але тяжко було розмовитися. Ледве-неледве зрозумів мене і сказав, що напевно до полудня піде.

— Ой, то вам ще так довго чекати, — бідкалася пані Керницька. — Їдьте, Петре, назад. Ви ж завтра маєте йти знов на стежу.

— Дурниця, пані добродійко, адже я зовсім не мучуся, як сиджу тут.

— Як то ваше село називається? — встряла знов у розмову Наталка.

— Раковці-Саляш.

— Йой, як смішно. А яка пошта?

— До нас нема жадної постійної пошти. Ми будемо мати тільки число, але ще не маємо жадного.

— А як хтось схоче написати?

— Хто там до нас схоче так дуже писати! — відповів Зварич і зітхнув.

Наталка вичула в цих словах щось, ніби жаль, ніби дорікання, бо уважно подивилась на хлопця і змовкла.

— Чому? Може, хтось напише!? — сказала по хвилі і спустила очі.

Зварич відразу повеселішав і забув про гарного команданта стежі.

— В Боєвій управі будуть найскорше знати. То пишеться: «польова пошта» і число таке і таке.

Попід вікнами станції задуднів потяг.

— Їдемо! — сказала якось і радісно, і сумно пані Керницька.

— Так, то цей потяг! — потвердив Зварич і глянув на Наталку.

Дівчина зовсім не квапилась. Стояла непорушно, мовби потяг не по неї приїхав.

— Но, будьте здорові, Петре, — промовила сердечно пані Керницька. — Дякую вам дуже, що ви нас аж сюди доставили.

Пригорнула Петрову голову до себе і поцілувала його, як рідна мати. Петро відчув це ще більше, як тоді, в навечер’я виїзду з Бужан. І якась тиха, солодка радість розлилася йому в грудях. Цілував її добру, спрацьовану руку довго і сердечно.

Потім обернувся до Наталки. Підійшов до неї близько-близько і ледве чутним шепотом промовив:

— Будь здорова, Наталочко.

Дівчина не відповіла ні слова. Тільки очі розширилися, а любий теплий погляд обняв хлопця і поцілував в уста. Маленька ручка тремтіла в долоні стрільця, як злапана пташка…

Пані Керницька вмисне чи таки справді поралася дуже пильно біля клунків.

— Напишеш? — шепнув знову Петро.

Наталка спустила очі і всміхнулася кутками уст.

— Напишу! — більше подумала, як вимовила.

Всідали до вагона. Петро подавав клунок, а накінці — ручну торбинку Наталки. Тремтів, щоб вона не відчинила її перед відходом потягу. В цю торбинку всадив непомітно сорок корон, які ще остали йому з грошей радника Полоза.

Тираж 100 000 пр. Замовлення 1501-0. Ціна 4 крб. 50 к. Видавництво «Каменяр». 290008 Львів, Підвальна, 3 Львівська книжкова фабрика «Атлас». 290005 Львів, Зелена, 20

Купчинський Р. Г. К92 Заметіль. II. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя /Худож. оформл. Л. В. Прийми. — Львів: Каменяр, 1991. — 151 с. 4 крб. 50 к., 100 000 пр.

«Перед навалою» — друга повість із трилогії українського письменника «Заметіль», що є талановитою спробою художньо відтворити середовище, в якому зродилася стрілецька ідея, залишивши глибокий слід у пам’яті українського народу. Описувані події автор пережив як співучасник та