Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

— Як то — від букового листя?!

— А так, бо ми нічого іншого не куримо.

— А тютюн?

— Більше як тиждень уже не бачимо жадного.

Тепер стрільці направду завстидалися. Такі недогадливі! Позакурювали собі, а господарів і гостей навіть не просили. Але хто ж міг сподіватися, що тут така посуха на тютюн!?

— Просимо, просимо! — кинулися тепер направляти помилку і подавали один наперед другого свої пачки.

Старенький господар ще боронився від покуси.

— Може, ви, панове, самі не будете мати. Ми не хочемо вас обдирати.

— Але ж, отче-добродію, в нас того досить. Що два дні дістаємо одну пачку. Прошу курити, скільки душа забажає.

За хвилю вже всі мужчини поскручували собі папіроски та любувалися ароматом і смаком правдивого тютюну, хоч він і до люльки.

— Чи то тільки мужчини можуть курити цей тютюн? — спитала, сміючись, одна з пань.

— Паням не раджу, — відповів за всіх Леонтинський. — Від нього язик деревіє.

— Власне, добре, — відповіла пані. — І так ви, мужчини, нарікаєте на наші язики.

— Дай спокій, Олю, — обізвався якийсь священик, — ти не дуже куриш, а панове, може, не мають самі багато.

Але пані вже була взяла пачку в руки і не думала резиґнувати бодай з одної папіроски.

— Нехай собі що хочуть роблять, я таки закурю, — сказала весело.

Стрільці були дуже вдоволені, що знайшли спосіб віддячитися за гостину. Пошептали щось між собою, і один з них вийшов. За хвилю вернувся з цілим оберемком пачок і висипав їх на стіл. Втікачі аж ахнули на вид такого багатства. Тепер уже ніхто з них не жалував собі і крутив папіроску за папіроскою. Сірий, їдкий дим сповивав кімнату, що аж діти і панночки почали душитися від кашлю. Але завзяті курці не переставали. Повідчиняли тільки вікна і двері, щоб було місце на нові дими.

Перфецький глянув на годинник і моргнув значуще на товаришів. Тоді піднісся Леонтинський, сховав до кишені люльку і промовив:

— Високоповажані панство! Сердечно дякуємо за щиру гостину і приємні хвилі, перебуті в вашім домі. Несподівано впали ми, як стадо голодних вовків, на вашу хату і перепрошуємо за клопіт, якого наробили вам. Щоб хоч трохи віддячитися за все добре, просимо прийняти від нас отсей тютюн — на жаль, тільки бакун. Може, другим разом, коли доля позволить побачитися, принесемо з собою ліпший, і тоді панночки не будуть уже кашляти. Дякуємо ще раз за гостину і прощаємо. Нам час у дорогу!

По цих словах почали стрільці вставати з місць, але старенький господар задержав їх.

— Дорогі мої гості! — казав дрожачим голосом. — Дякую Богу, що дожив тієї щасливої хвилі, що мої старі очі побачили наше рідне військо, наших коханих Українських січових стрільців. Сотки літ чекали Карпати на ту радісну хвилю, а я ціле життя мріяв про це. Нині сповнилася моя мрія. Моя хата гостила нащадків українського лицарства, і я буду гордий, а вона буде славна від цього. Жийте здорові та дужі на славу українського народу і для його добра!

Скінчив. По старечих лицях покотилися дві великі сльози радости й щирого чуття. Уста хвилю дрижали безмовно, а далі зложилися до співу, і зі старої груді вилетів бадьорий, сильний згук…

Ще не вмерла Україна.

Перші тони розбіглися одинцем по хаті, але швидко найшли поміч і піддержку. Стрільці зірвалися з місць, усі присутні знерухоміли, і кімнатою потряс спів півсотні людей. Все, що жило, обнялося звуками рідного гімну і співало його так, як ніколи. Ворожа повінь докочувалась до гір, заливала все, що українське, але незалиті острівці дзвеніли ще протестом і вірою в майбутнє. Не був це спів признаковий, вічевий чи концертовий, але спів вояків, що завтра могли душу й тіло положити, і спів громадян, що за цю пісню могли завтра поманджати на Сибір…

Прогомоніли останні звуки гімну, і крізь відчинені вікна всякли в мряку сльотливого дня. Хвилю панувала в хаті святочна, жертвенна тиша. Непорушно стояли всі на місцях, і хоч уста вже замовкли, та серце ще співало і душа дзвеніла, як розіграна арфа. Перші прорвали цю тишу стрільці. їм час було вибиратись у дорогу, а дорога була далека і тяжка. Рушили гусаком у сторону господарів, щоби попрощатися. Але старенький господар ще раз здержав їх рухом руки.

— Панове, прошу ще на хвилиночку! Вибачте мені, я вже старий, недовиджую, але скажіть, хто тут е комендантом?

— Я, прошу, — обізвався Перфецький і виступив наперед. — Чим можу бути помічний?

Старушок приглядався хвилю до його ковніра, але недобачував ніяких відзнак.

— Не знаю, як вас титулувати… — сказав стурбовано.

Перфецький знайшовся в не менше скрутнім положенню, бо ніякої ранги не мав, ніяких відзнак не носив, а просто був назначений командантом стежі — і тільки всього.

— Дрібниця, отче-добродію, — махнув легковажно рукою. — Прошу сказати, в чім річ?

— Тут, бачите, річ у тім, щоби ви… Тільки не знаю, чи зможете це зробити! — зам’явся старий.

— Для отця-добродія все, що тільки буде в нашій силі.

— …Щоби ви забрали з собою дві пані.

— До стрільців?! — зжахнувся Перфецький.

— Видно, ви не дуже раді стрілкиням, — засміявся господар.

— З принципу, отче-добродію. Ми вважаємо, що жінки не повинні йти на війну.

— Отже, не бійтеся, не до стрільців, а так тільки перепровадити через гори. Вони хочуть дістатися до Відня.

— Ах, так! — засміявся в свою чергу Перфецький. — Прошу дуже. Тільки не знаю, чи пані видержать таку дорогу!?

— Вони мають свої коні. Розходиться лишень про те, щоб дісталися до найближчої залізничної станції на Мадярщині…

— А котрі ж то з пань хочуть їхати? — обернувся Перфецький до присутніх.

Підступила пані Керницька і несміливо піднесла очі на височенного стрільця.

— То я, пане команданте, З дочкою. Мужа арештували, і ми хочемо до Відня, щоб, як випустять його, бути разом.

— Пані добродійка Керницька, здається?

— Так є… І моя дочка Наталка.

— Добре, прошу, — погодився Перфецький. — Але пані будуть ласкаві швидко зібратися, бо ми мусимо поспішати.

А потім, обертаючись до стрільців, вишукав між ними Петра і моргнув до нього оком.

— Ти, Петре, будеш весь час іти біля воза! — сказав острим голосом військового наказу, а рівночасно і… всміхнувся до нього.

Приготування до дороги не тривало довго. Пані Керницька уповала, видно, на запевнення Зварича, бо як стрільці вийшли з хати, перед ґанком стояв уже запряжений віз. Пастух Грицько сидів готовий до їзди, покурюючи кострубату «дзигаретлю» — теж почастунок котрогось стрільця. Всі хатні гурмою випровадили віз і стрільців аж за ворота. Хлопці підійшли до крісів і станули в два ряди. Приємно їм