Данило Борисович Яневський - Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти, Данило Борисович Яневський

Російської Академії наук, визначний просвітитель нашого народу, послідовний прихильник перебудови Росії на принципах автономії неросійських народів харків’янин Максим Ковалевський (1851–1916 рр.).

Першу «національну» ложу в юрисдикції «Великого Сходу Франції» на території Росії було відкрито 15 листопада 1906 р. саме завдяки його зусиллям. На середину того року кількість масонів в країні сягнула 40. Як відзначає російський дослідник В. Брачев, «вже з перших кроків в Росії масонство виявилося обтяжене цілями досить і досить далекими від цілей «істинного» масонства. Проблема морального самовдосконалення «братів» цікавила мало. …Політичні успіхи французького масонства …не могли не надихати російських братів, не спокушати їх на використання масонства у політичних цілях»[42]. Серед залучених новачків був і професор Київського університету, член-кореспондент Російської Академії наук Іван Лучицький.

Саме йому випало відкрити вже в січні 1909 р. першу «українську» ложу — «Київська зоря». Ії очолив відомий громадський та політичний діяч, депутат І Державної Думи, майбутній посол Української Держави в Німеччині барон Ф. Штейнгель (Штайнгаль).

Вищою точкою розвитку поглядів російської масонерії на принципи переустрою держави Романових став Конвент лож 1912 р. під головуванням майбутнього заступника голови Тимчасового уряду Ніколая Нєкрасова.

Саме цей з’їзд, участь в якому від «України» взяли М. Василенко, М. Грушевський та Ф. Штейнгель, став першою «поворотною» подією в історії російського масонства. За даними, які наводить той самий В. Брачев (посилаючись при цьому на свідчення Н. Нєкрасова), на той момент в Росії нараховувалося не менше 14–15 лож, з них 5 — в Петербурзі, 3 або 4 в Києві, 1–2 в Москві та по одній — в Нижньому Новгороді, Мінську та Одесі. Ключовий конфлікт з’їзду — другорядне, здавалося би на перший погляд, питання про назву ложі. «Переважна більшість делегатів, — пише в зв’язку з цим В. Брачев, — були росіянами і обстоювали, щоби орден носив традиційну та загальноприйнятну в Європі назву — «Великий Схід Росії». Однак тут несподівано піднявся зі свого місця український делегат історик М. С. Грушевський і рішуче зажадав, щоби в назві нової масонської асоціації «ні в якому випадку не було слова “Росія”. «Він обіймав в цьому питанні абсолютно непримеренну позицію, заперечуючи за Росією як державною одиницею право на цілісне існування; його з низкою зауважень підтримував Василенко»[43], — цитує спомини відомого юриста, в майбутньому — голови Юридичної наради при Тимчасовому уряді Алєксандра Гальперіна В. Брачев.

Залишаючи осторонь надзвичайно важливу (але не для даного конкретного випадку) дискусію щодо «канонічності» або «неканонічності» ВСНР[44], наголосимо: гострі дискусії з національного питання всередині російського вільномулярського руху тривали і надалі. Зокрема, 1914 р. члени Товариства українських поступовців (ТУП), «яких підтримувала масонська частина київських кадетів», під час переговорів з головою ЦК партії конституційних демократів, майбутнього міністра закордонних справ демократичної Росії та професора Кембріджського університету Павлом Мілюковим, зажадали підтримки вимоги «надання українцям не лише культурної, а й широкої політичної автономії». На принципово непримиренні частини російська масонерія розкололося з питання про ставлення до I Світової війни: більшість, головним чином «росіяни», підтримували гасло «війни до переможного кінця»; меншість, головним чином «українці», виступали за поразку Росії у війні, тобто стали на шлях державної зради.

«Несподівана» для учасників з’їзду 1912 р. політична позиція М. Грушевського, як ми покажемо нижче, була цілком мотивованою. Тут важливо підкреслити: після 1912 р. російське масонство, по-перше, практично перестало бути організацією, яка орієнтувала своїх членів, насамперед, на власне моральне удосконалення.

По-друге, всередині «політичного» російського масонства утворилася первісна лінія наступного організаційного та політичного розламу з ключового питання — якою має бути післяроманівська Росія, і чи повинна вона бути взагалі?

По-третє, і це також стало одним із фундаментальних чинників наступної поразки спроб трансформації Російської держави у демократичну за європейським зразком, російська масонерія, на відміну від материнської, французької, об’єктивно набула всіх ознак заколотницької організації антидержавницького спрямування.

Такий висновок прямо випливає із тексту статуту «Великого Сходу Народів Росії» (ВСНР), написаного, як стверджує В. Брачев, особисто М. Нєкрасовим. Документ «проголосив метою ордену «захист прав людини і громадянина», «встановлення буржуазного демократичного суспільства, обмеження або повалення монархії. З перших своїх кроків, — пише В. Савченко, — відроджене на початку ХХ ст. російське масонство Великого Сходу набуло опозиційного стосовно царського режиму характеру».

Перша світова війна ще більш радикалізувала політичні прагнення російського масонства. Це зафіксував черговий з’їзд вільних мулярів, який відбувся влітку 1916 р.

ВСНР взяв курс на військовий переворот, покликаний усунути Миколу ІІ та передати престол його братові Михаїлу[45].

Організацію очолили Н. Нєкрасов, юрист, майбутній голова Тимчасового уряду демократичної Росії Алєксандр Кєрєнський, депутати ІV Державної Думи, лідери Прогресивного блоку: юрист, в майбутньому — двічі міністр Тимчасового уряду демократичної Росії Іван Єфремов, підприємець, в майбутньому міністр Тимчасового уряду Алєксандр Коновалов, підприємець, «перший український олігарх», майбутній міністр закордонних справ, фінансів в Тимчасовому уряді, голова Київського військово-промислового комітету Міхаїл Терещенко.

Станом на 1917 р загальне число членів ВСНР сягнуло 600–800 осіб, які, за В. Савченком, об’єднувалися чи то в 30, чи то в 50 ложах. 15 з них «працювали» в Києві і нараховували в своїх лавах 200–300 осіб. Докладні відомості про них — в попередніх томах «Проект “Україна”: Архітектори, виконроби, робітники».

Тут лише побіжно перелічу найбільш відомих діячів у своєму середовищі на території південно-західних губерній Росії: А. Вязлов, Д. Григорович-Барський, М. Василенко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Затонський, І. Лучицький, В. Науменко, А. Ніковський, Ф. Матушевський, С. Петлюра, В. Прокопович, П. Стебницький, М. Терещенко, В. Чехівський, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, І. Шраг. «Можливо серед київських масонів були» також і К. Василенко, А. Зарубін, М. Зільберфарб, А. Лотоцький, Ф. Матушевський, О. Саліковський. Паралельно з київськими існували ложі в Бердичеві, Вінниці, Житомирі, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Проскурові, Рівному, Харкові, Херсоні, Ялті, але «назви, належність, і кількісний склад їх, — як вважає В. Савченко, — встановити неможливо». О. Крижановська вказує на те, що керівним