Ема Ноель - Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель

Але не усміхатися не виходить, коли після пар, щойно препод виходить за двері, на Таню сиплеться новий потік жартів із приводу найяскравішого побачення в її житті. Та годі, їй ще пощастило: у неї хоча б речі не відбирають і не змушують бігати аудиторією і збирати їх. А іноді не тільки в аудиторії, а ще й під вікнами.

Іду до вбиральні, перш ніж додому поїхати. Вийшовши з кабінки, мию руки, дивлюся на своє віддзеркалення й сама лякаюся себе. Звідки ця підступна посмішка та жорстокий блиск в очах? З ними я стаю такою ж: мрію про справедливість, а насправді про помсту. Серед шакалів, мабуть, вижити можна, ставши таким самим шакалом.

— Повеселилася? — повертаю голову на голос і бачу на порозі вбиральні Таню. Вона заходить усередину, слідом Іра та Юля, зачиняють двері на клямку.

Задкую від них до вікна. Не схоже, що вони прийшли поговорити. Розумію, що їм треба на комусь зігнати злість. І цим кимось виявилася я: найслабша, та, хто не зможе дати відсіч.

— Подивимося, як ти сміятимешся після, — і це «після» звучить як неприкрита погроза.

Плюючись жовчю — а її в цих трьох надто багато, вони заганяють мене в кут. Намагаюся відбитися, але нічого не виходить. Троє дівчат, міцні та злі. І я — злякана і тремтяча від безсилля. Заплющую очі, намагаюся прикрити обличчя, відчувши пекучий біль на щоці. У грудях стукає набатом серце, розганяючи кров із такою силою, що заклало вуха, і я нічого не чую. Уривками вловлюю реальність, спалахи болю, коли мене хапають за волосся, штовхають, я падаю на коліна й намагаюся відчепити чужі руки від своєї голови.

«Тільки не волосся», — сплахає думка, коли бачу в руках однієї з них ножиці.

Намагаюся покликати на допомогу, але тонкі пальці лягають на мій рот і хтось із них шипить мені заткнутися. Поставивши мене на коліна, скрутивши обличчям вниз, знерухомивши, зрештою, вони беруться втілювати свій божевільний план. Холодна сталь проходиться по моїй спині, безжально шматуючи на мені одяг. Розрізавши кофту на клаптики, а разом із нею й білизну, вони кидають залишки мого одягу на підлогу, злісно регочучи.

Жорстокі, ненормальні.

— Оце видосик буде зачьотний. На рахунок три розвернете її. Не хвилюйся, Танюш, ось побачиш, завтра ніхто й не згадає про твою ганьбу.

— Ірко, хоч ти не капай на мізки.

— Так думати треба мізками, а не з психами загравати.

— Годі базікати, дівчата. Швидше.

Іра починає відлік, в той час як Таня з Юлею тримають мене: одна за волосся, друга за руки, заведені за спину. І на рахунок «три», коли вони намагаються потягнути мене вгору, обличчям до камери телефона, сама не знаю, яким зусиллям мені вдається вирватися й пірнути за двері найближчої кабінки.

Страх має великі очі.

Тільки замкнувши двері й сівши на кришку унітазу, безпорадно обхопивши себе руками, я розумію, наскільки від їхніх маніпуляцій болить тіло. Як я змогла вирватися — не збагну.

— Виходь по-доброму, — Таня смикає ручку. — Інакше ми тебе звідти витравимо.

— Тань, годі, — примирливо промовляє Юля. — Пожартували — і вистачить. Ані, виходь. Ми не будемо більше. Я тобі ось, піджак свій віддам. Не бійся, ми більше тебе не чіпатимемо.

Згинаюся навпіл, хитаючись вгору-вниз. Тіло б’є великим тремтінням. Перед очима завіса, біла пляма. У горлі стоїть клубок і я не можу видати жодного звуку. Телефон випав із кишені, навіть зателефонувати та покликати на допомогу нікого не можу. Це перейшло всі межі. Я поскаржуся в деканат, я все розповім, я…

— А я попереджала! — гарчить Таня.

А наступної секунди обдає мене відром холодної води, хлюпнувши його через перегородку кабінки.

Замість крику з грудей виривається жалібне скуління.

Скільки можна? За що?

Холодні краплі стікають волоссям, оголеною шкірою, затікають за пояс штанів. Чую метушню, незабаром розумію, що вони чимось заблокували вихід із кабінки, а потім долинають кроки, що віддаляються, і стукіт зачинених дверей.

Вони залишили мене тут напівоголену, мокру, замкнули і просто пішли. Але могло бути й гірше. Моє волосся вціліло, а відео зняти їм не вдалося — намагаюся втішити себе. Слабка думка, не сильно допомагає, коли тремтиш від холоду, болю та образи.

Напевно, варто покликати на допомогу, поки універ не спорожнів. Тільки як у такому вигляді з’явитися на людях? Паніка потроху стихає, на її місце приходить порожнеча. Така порожнеча, що стає байдуже, чи знайдуть мене, що зі мною буде далі і які ще знущання чекають на мене попереду.

Поки я розмірковую, відчиняються двері до вбиральні.

Зіщулившись, затихаю в кабінці, тільки зараз зрозумівши, що я досі скиглю, як мокре щеня, викинуте на вулицю.

Повільні кроки. Схоже, чоловічі. Вони відправили когось зі своїх посіпак, щоб витягли мене звідси? 

Розблокувавши вихід із кабінки, хтось намагається її відчинити. Замкнена, але хіба складно хлопцю смикнути сильніше і зламати клямку?

— Відчини, — чую тихий хрипкий голос. Шум у вухах та паніка заважають розпізнати його та зрозуміти, хто знаходиться за дверима.