Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

типа всією душею. Він і пальцем не поворухнув, коли маргінали з нашої армії та львівського дна почали у Львові жидівський погром. 

Ми знову замовкли, відчуваючи, що підходимо до теми, яку не вдасться оминути. 

— Чи чули ви щось про Бейлу Цайсель? — ​запитав я. 

Ці слова далися мені важко. Я говорив так, ніби на ходу вигадував граматику. 

— Боюся, не маю чим вас потішити, — ​після нової паузи відповів Самковський. — ​Є лише деякі чутки, зовсім не перевірені… 

— Кажіть, — ​випалив я. 

Він зітхнув. 

— Нещодавно зі мною зв’язався доктор Фельнер. Пригадуєте його? Наш колишній поліційний медик. 

— Звісно, пригадую! — ​я зрадів, бо чомусь досі вважав, що Фельнер не пережив усіх тутешніх катастроф. — ​Як він? 

— Виїхав до Палестини. 

— Чудова звістка! 

— Мене це також тішить… — ​Самковський дістав із кишені пачку «Heimat»[138] і, відкривши її, запропонував спочатку цигарку мені, а потім закурив сам. — ​Отож Фельнер говорив, що бачив жінку, схожу на Бейлу… 

— Бачив? — ​вигукнув я. — ​Де? 

— У якомусь порту… Вістовичу, ви ж пам’ятаєте, що доктор завжди мав кепський зір. 

— Пам’ятаю, але це перша звістка про неї за стільки років! 

— Фельнер говорив дуже непевно. А найголовніше… 

Самковський затнувся. 

— Що найголовніше? — ​наполіг я. 

— Якщо це справді була Бейла, то вона, здається, більше не одиначка… Фельнер начебто бачив її у товаристві якогось чоловіка. Вони подорожували разом. 

Я затягнувся цигаркою так, ніби всередині мав ще одну пару легень, яку також хотів заповнити димом. 

— Головне, щоби була живою. 

— Фельнер майже напевно помилився, — ​тихо додав Самковський. — ​Голос доктор мав піднесений… Швидше за все, перед тим як телефонувати, перехилив на радощах не одну чарку. 

— І все ж, надія є, — ​сказав я радше собі, ніж співрозмовнику. — ​Хай навіть примарна. 

За чверть години ми попрощалися, залишивши на столі недопиту пляшку вина, яке нікому з нас не припало до смаку. 

Я повернувся на Вірменську в значно кращому гуморі, ніж тоді, коли вийшов із дому. Мені вірилось, що Фельнер і справді бачив Бейлу. Я знав, що ця віра врешті почне слабшати під впливом сумнівів, як гасне полум’я на вітрі, але поки що вона жила й допомагала жити мені. 

У помешканні стояв лютий холод, і я тихо вилаявся, згадавши, що не купив ані дров, ані вугілля, якими міг би розпалити в п’єцу. Добре, хоч гасу для лампи виявилося вдосталь. Інакше мусив би сидіти не лише в холоді, але й у темряві. 

Трохи поміркувавши, я розламав старе крісло і витягнув з шафи оберемок старих газет. Горіло все це непогано, але димохід був давно нечищений, і кімната миттю наповнилась їдким димом, тож довелося негайно відчиняти настіж вікно. Нова порція холоду увірвалася досередини, проте, ясна річ, я волів уже мерзнути, аніж задихатися. Ще одну ніч мені довелося провести закутавшись у верхній одяг і ковдру. 

Вранці, ледве прокинувшись, я подався у найближчий сніданковий локаль, щоб відігрітися і випити гарячої кави. Господиня локалю поставила переді мною чималу порцію яєчні з салом, кілька рум’яних скоринок підсмаженого хліба і кавалок солоного сиру. Запитала, чи бажаю я ранкову газету. Я відповів тільки глухим «угу», бо взявся наминати свій сніданок із таким апетитом, ніби не їв щонайменше тиждень. Холодна ніч відібрала в мене добрячу частину життєвих запасів, які треба було негайно поповнювати. 

«Gazeta Lwowska» нагадала мені про заплановане на цей день святкування здобуття міста. І хоча президент скасував свій візит, поважних гостей збереться чимало, найголовнішим з яких буде військовий міністр, генерал Лешнєвский[139]. 

Урочистості, як заведено, розпочнуться зі святкових богослужінь. Далі промови поважних гостей, після яких об одинадцятій годині відбудуться показові виступи американських пілотів 7-ї ескадрильї імені Костюшка одночасно з військовим парадом. 

Після сніданку я вирішив якнайшвидше подбати про вугілля і дрова для свого помешкання, аби не цокотіти зубами ще одну ніч. І найголовніше — ​встигнути до одинадцятої години, щоби побачити американців у небі. Поїздка з цією метою на Замарстинів зайняла в мене час до десятої. Далі я переодягнувся у чистий одяг і подався на корзо, звідки, як обіцяла «Gazeta Lwowska», спостерігати за літаками буде найкраще. Проте, як виявилось, на Гетьманських Валах і поближніх вулицях зібралося стільки охочих побачити цю «небесну виставу», що про яке-небудь зручне місце для споглядання мені було годі й мріяти. Залюдненим був, здавалось, кожен метр бруківки й хідника, і це при тому, що до польотів залишалося добрих пів години. Складно було уявити, де тут зможе пройти колона військових, але невдовзі з боку Марійської площі з’явився загін кінної поліції, що голосними вигуками змусив львів’ян розступитися й утворити продовгуватий пасаж, довжиною від Міського театру[140] до площі Фредра, призначений для маршу солдат. 

Розчарований і сердитий, я притиснувся до стіни кам’яниці навпроти пам’ятника Собеському[141] і вирішив стояти тут і триматися за свою опору, аби людський потік не зніс мене куди-небудь до бісової матері. Зненацька хтось мене смикнув за рукав. Я повернувся і побачив перед собою Едмунда Лібанського, який також потерпав від штовханини, тримаючись при цьому чомусь за свого капелюха. Очевидно, інженер побоювався, що той злетить з голови, щойно він сам учергове отримає випадкового штурхана під ребра. 

— Пане Вістовичу, — ​радісно вигукнув Лібанський. — ​Не сподівався вас тут зустріти. 

— Чому ж? — ​буркнув я. 

— Ееее… — ​зніяковів той. Слова «Бо це ж річниця перемоги над українцями», видно, застрягли йому в горлянці. 

— Слухайте, я маю зарезервований балкон у будинку. Саме в тому, за який ви тримаєтесь, — ​сказав він натомість. — ​Ходімо зі мною. Переконаний, звідти ми краще все побачимо, а найголовніше — ​нас перестануть штовхати. 

Я не сперечався. Кивнув і мовчки подався слідом за ним. Ми зайшли в партер кам’яниці й піднялися сходами на третій поверх. Тут Лібанський постукав у двері, пофарбовані в темно-вишневий колір, і за хвилину нас впустили у просторе помешкання, без зайвих церемоній, запропонувавши йти одразу на балкон. Там для нас вже приготували крісла і розкладний столик. Побачивши, що людське море бушує тепер унизу, я відчув райське полегшення. З нашого місця добре проглядався костел Єзуїтів, було видно вежу Латинської катедри та Ратушу, а вище над ними простягався купол біло-синього чистого неба. Погода, як мені здавалось, чудово підходила для польотів. 

— Дивно, що ви вирішили спостерігати звідси, — ​сказав я Лібанському, порушивши нашу затяжну мовчанку. — ​Думав, захочете триматися ближче до аеродрому, звідки вони злітатимуть. 

— Зовсім ні, — ​заперечив той. — ​Аероплани я перевірив ще на світанку. Далі все зроблять мої механіки. Від мене на Левандівці більше ніякої користі немає. 

Я погодився. 

— Треба було прихопити пляшку коньяку, — ​усміхнувся інженер. 

— Хвилюєтесь? 

— Трохи… Але всі вони досвідчені пілоти, тож я можу