Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

Дійство розпочалось рівно об одинадцятій, як і було заплановано. Колона солдатів замаршувала Гетьманськими валами, а над ними в небі одночасно загуділи двигуни аеропланів. Лібанський схопився на ноги й перехилився через балюстраду так сильно, що я почав побоюватись, аби він сам не здійснив піке, ринувши з балкона донизу. 

Літаки тим часом утворили клин і гордо пронеслись над юрбою, тримаючи висоту приблизно 300–400 метрів. Далі, трохи нижче, пронісся важкий «Бранденбург» і, здійнявшись над Оперою, видовищно кілька разів похитав крилами. Публіка вибухнула оваціями. 

— Це капітан Купер, — ​гукнув мені Лібанський, перекрикуючи власні аплодисменти. Обличчя його сяяло на радощах. — ​Жартівник! 

«Бранденбург» невдовзі зник вдалині, а шість аеропланів, що утворювали клин, розвернулися десь над Ринком і розділилися на дві рівні групи: одна вирушила вбік Левандівки, очевидно, для завершення польоту і посадки, а троє інших здійнялися вище й збільшили відстань між собою. 

— Фаунтлерой, Корсі та Ґрейвс, — ​видихнув Лібанський. — ​У них окрема акробатична програма. 

Аероплани й справді синхронно виконали кілька маневрів, від яких у мене перехопило подих. Ці повітряні петлі та піруети, різке падіння вниз, а потім несподіваний підйом здавались мені чимось надприродним. Складалося враження, що ці машини приводять у рух не двигуни, а якась магія. І ще менше вірилося у те, що керують ними живі люди. 

— У майора сьогодні день народження, — ​сказав Лібанський, як і я, не відриваючи погляду від неба. — ​Ось найкраще святкування, яке може зичити собі пілот. 

Два літаки раптом розійшлися у різні боки, лишаючи по центру зґрабний «Альбатрос», що виблискував на сонці сріблястими крилами. 

— Капітан Ґрейвс! — ​захоплено промовив інженер. — ​У нього індивідуальний виступ. До речі, цей офіцер був у США інструктором із повітряної акробатики. Можу тільки уявити, що він нам приготував! 

Пілот не поспішав здійматися надто високо, мовби навмисне, щоб публіка не проґавила кожен найменший рух його аероплана. Тоді раптово описав у повітрі стрімку петлю, після якої «Альбатрос», не зменшуючи швидкості, двічі обернувся навколо своєї осі. 

— Вони це називають double barrel[142], — ​знову озвався Лібанський, і голос його раптово обірвався. 

Літак несподівано різко хитнуло, ніби той наскочив на невидиму повітряну перешкоду. Праве крило «Альбатроса» відламалось, як суха гілка, і машина ринула вниз. Майже одразу після цього десь зі сторони Академічної пролунав вибух. 

Натовпом унизу прокотилася хвиля жаху. Найгірше, що кожному кортіло тепер побачити місце катастрофи зблизька, тому людські хвилі понесло туди, де, вочевидь, лежали уламки аероплана. 

Я глянув на Лібанського. Той був блідий, наче покійник. Відірвавшись від балюстради, він без сил опустився у крісло. Руки його дрібно тремтіли, губи марно намагалися щось вимовити. Минуло кілька хвилин, перш ніж я почув його слова: 

— Надто низько… — ​майже пошепки сказав інженер. — ​Він летів надто низько. 

Я не розумів, про що той говорить. Мені здавалося, все мало би бути навпаки: що нижче станеться аварія, то більше шансів у пілота вижити. Утім, як виявилось пізніше, таке судження було надто простим. За таких обставин пілот може врятуватися, якщо вистрибне з парашутом. Однак, коли висота над землею невелика, парашут просто не встигне розкритися… Це й сталося з капітаном Ґрейвсом. 

— От вам і день звитяги, — ​простогнав Лібанський і закрив обличчя долонями. 

Я запитав, чи можу бути чимось корисним, але той тільки скрушно похитав головою. Тоді ми попрощались, я спустився донизу і почав пробиратися на Вірменську крізь юрбу, яка досі пхалася туди, де впав літак. 

Зі сторони пасажу Міколяша[143] підіймався густий стовп диму. Пожежна вантажівка діставалася туди зі швидкістю черепахи, намагаючись проїхати крізь натовп. До справи, як і годину тому, взялася кінна поліція, змушуючи, ніби старозавітний Мойсей, розступитися людське море. Після цього пожежники врешті змогли рушити швидше. 

Я повернувся додому в гнітючому настрої й добру годину просто сидів за столом, втупившись поглядом у вікно, за яким все ще сяяв сонячний осінній день, який видавався тепер геть недоречним. 

На війні мені довелося бачити чимало смертей. Подекуди на моїх очах солдати й цивільні вмирали сотнями. Із багатьма з них ми були добре знайомі й навіть ділили хліб та випивку. А проте загибель невідомого мені капітана Ґрейвса чомусь вразила з небувалою силою. Якась пекельна таємниця криється у смертельному дійстві, коли один гине на очах у тисяч. Мовби ці тисячі поглядів у тисячі разів помножують трагізм. 

Того дня я був здатний виконувати тільки яку-небудь бездумну роботу, що не вимагала б від мене розумової концентрації. Тому, відшукавши в комірчині старий одяг, який міг би правити за робу, взявся чистити димохід. 

До вечора справу було зроблено. Я заліз у гарячу ванну, щоб змити з себе їдку сажу, потім одягнув чистий одяг і рушив до «Атлясу», де замовив собі вечерю. 

Чекаючи, взяв до рук вечірню газету й одразу ж побачив статтю про сьогоднішню драму. Як виявилось, літак упав просто на палац Потоцьких, від чого спалахнула чимала пожежа. За іронією, саме там відбувалися найважливіші наради 7-ї ескадрильї. 

«Летунська катастрофа. Палац Потоцьких у вогні!» — ​виголошував заголовок, а далі темною смугою тягнулася вниз решта тексту: 

«Під час сьогоднішніх урочистостей, о годині 11 перед полуднем, американський пілот Ґрейвс на апараті D.III впав із висоти на дах палацу Потоцьких. Катастрофу спричинило несправне крило, яке відламалося в повітрі. Летун вискочив з апарата орієнтовно над пасажем Міколяша, однак потік повітря відніс його аж на площу перед палацом. 

Після падіння аероплана, двигун машини вибухнув. Миттю спалахнув бензин, а далі й увесь дах будівлі охопило полум’я. З великими труднощами, через натовп на вулицях, до місця пригоди зуміла дістатись пожежна команда. До рятункових акцій було залучено також поліцію та військових. 

Година 12:10. Пожежа несподівано розростається, охоплюючи перший поверх. З палацу викидають меблі, одяг і решту цінних речей, що належать родині Потоцьких та американській місії. 

Директор водотягів особисто керує постачанням води, стежачи, щоб у рурах утримувався найвищий тиск. 

Година 12:35. Залучено рятувальні загони з інших дільниць, а також пів сотні жандармів, щоб забезпечити порядок. Публіка безупинно прямувала на вулицю Коперника, прагнучи за будь-яку ціну побачити місце пожежі. 

Останки капітана Ґрейвса забрано до мертвецької. 

У командуванні 7-ї ескадрильї, а також ІІІ повітряної групи зазначили, що польотам передував наказ виконувати акробатичні фігури лише на висоті понад 500 метрів. 

Якби у цьому трагічному випадку крило відламалося на такій відстані над землею, то пілот зумів би скористатися парашутом, якого мав при собі. Однак аероплан перебував на висоті заледве 100–150 метрів, що і спричинило смертельні наслідки. 

Ця нещаслива подія сповнює нас гірким смутком, тим більше, що трапилась вона в момент великої радості та загального піднесення…» 

У мене склалося