Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

враження, що, пишучи цю скорботну замітку, автор більше звинувачував бідолаху Ґрейвса, ніж йому співчував. Той, мовляв, своєю смертю посмів зіпсувати таке визначне свято! Хоча пілот насправді лише хотів зробити його якомога феєричнішим. 

Кельнер приніс мою вечерю: капусту зі шкварками, кружальця підсмаженої цибулі, чорний хліб і порцію зимної горілки. Я випив, але їв без апетиту. Потім поплентався додому, де впав на ліжко і провалився у глибокий сон. 

Наступного дня я мав коротку телефонічну розмову з полковником Ронґе. Для цього довелося знайти чинне поштово-телеграфне відділення, а потім довго чекати на з’єднання із Віднем. 

— Вітаю, пане Вістовичу, — ​нарешті прохрипів у слухавці його голос. 

— Добридень, полковнику, — ​відповів я і мимоволі зиркнув через скляні дверцята свого переговорного місця на циферблат великого годинника, що висів на стіні, якраз над конторкою чергового. Мені хотілося переконатись, що була й справді денна пора, а не вечір. Відчуття часу, яке досі ніколи мені не зраджувало, чомусь втратилось у рідному місті. 

— Радий, що ви живі, — ​ні сіло ні впало промовив далі Ронґе. 

Я трохи оторопів, але швидко оговтався. 

— З тієї ж причини радію за вас, — ​відповів. 

— Ну-у-у, знаєте… — ​протягнув він. — ​У Відні літаки не падають. 

Он воно що. Новина, без сумніву, вже від учора в австрійських газетах. Хоча він, мабуть, дізнався про неї з власних джерел. 

— Загинув лише пілот, — ​сказав я. 

— А також знищено купу майна, через що Потоцькі позиватимуться до суду. І матимуть рацію, — ​підсумував полковник. — ​Пам’ятаєте, Вістовичу, я казав, що ніякого майбутнього в цих аеропланів нема? От вам і підтвердження. 

У моїй голові досі не вкладалось, як він може не вірити в летунство і відправляти мене допомагати пілотам. Так ніби в цьому чоловікові вживалися дві різні особи. Мовби вгадавши, про що я думаю, Ронґе продовжив: 

— Утім, я буду радий, навіть якщо ці самогубці просто падатимуть на більшовиків з висоти. Так, як на палац Потоцьких… Знищення ж чималі, правда, комісаре? 

— Я, відверто кажучи, не бачив. 

— Гаразд, облишмо цю тему… Коли ви збираєтесь вирушати далі на схід? 

— Щонайбільше — ​за тиждень-два. Я не маю наміру тут надовго залишатись. 

— Це тішить… Що ж, Вістовичу, тоді можу лише побажати вам гарної дороги. 

— Спасибі, полковнику. 

— Ага, і ще одне… Про ваші гроші. 

Я затамував подих. 

— Банк у Швейцарії наразі відмовив. 

— Курва… — ​вирвалось у мене. 

— Що, даруйте? 

— Срані швейцарці. 

— Ну так, вкрай бюрократичний народ. Утім, не втрачаймо надії. Обіцяю не покладати рук у цій справі… А тим часом хочу повідомити, що деяку фінансову підтримку вам забезпечить Генштаб. Із власних резервів. 

— Вислати вам телеграмою номер мого конта? — ​запитав я. 

— Жартуєте, Вістовичу? Ми його знаємо. У нас є вся інформація про вас. 

— Ну звісно. Як я міг забути. 

— Щасти вам, комісаре! 

— На все добре, полковнику. 

Повісивши слухавку на металевий важіль, я зітхнув із полегшенням. Цинічна манера спілкування, до якої Ронґе так часто вдавався, мене добряче рознервувала навіть через телефон. Може тому, що я добре міг уявити вираз його обличчя і жести, коли той оцінював новини з Лемберга. 

Одночасно передчуття нової подорожі лоскотало нерви. Я лише двічі бував за східним кордоном старої монархії. Виконував деякі службові доручення і, після ночівлі в готелі, повертався назад. Тепер же мав вирушити туди на невизначено довгий час. 

Була, проте, деяка іронія в тім, що в теперішньому, післявоєнному світі кордони залишалися хиткими. Тож людина несподівано могла опинитися в іншій країні, не виїжджаючи зі свого міста, а за деякий час — ​так само, сидячи вдома, — ​повернутися. 

Роздумуючи про «невизначений час» моєї майбутньої подорожі, я добре усвідомлював, що йдеться не лише про «невизначено довгий» період. Цілком імовірно, що я повернуся звідтіля вже за тиждень чи за місяць, або взагалі за кілька днів. Причин може бути безліч: виникнуть проблеми з моїми документами, з грішми або, скажімо, зміняться плани в командування ескадрильї, жодних бойових вильотів не буде, а отже, й моє перебування на східних теренах виявиться непотрібним. 

Загиблого пілота, Едмунда Ґрейвса, поховали за три дні на Личакові з усіма належними військовими почестями. У момент, коли його друзі несли труну, над ними навіть пролетів літак, що додало цим скорботним урочистостям своєрідного символізму. 

Яким же, однак, було моє здивування, коли зустрівшись невдовзі з пілотами 7-ї ескадрильї в помешканні Лібанського, я застав їх у веселому, майже безтурботному настрої, ніби з моменту смерті їхнього товариша минув щонайменше рік. 

За вікном сипав перший лапатий сніг, і великі сніжинки ліпилися до скла й завмирали, мовби пришпилені до картону метелики. У чималій вітальні палахкотів камін, і я побачив майора Фаунтлероя, що, недбало розкинувшись у кріслі, брав з підлоги тонкі соснові поліна й лінивими рухами спроваджував їх на металевий рушт. 

Окрім нього й господаря дому, тут були ще двоє американців, одягнені в польські льотні мундири. Лібанський представив мені їх як першого лейтенанта Корсі та капітана Купера. 

— Ці прізвища я вам вже називав. Пригадуєте, Вістовичу? — ​додав Лібанський. 

— Справді? — ​здивувався я. — ​Коли ж? 

— Ну як… Панове літали над нашими головами під час урочистостей 22 листопада, — ​промовив інженер і в ту ж мить замовк, пригадавши очевидно, чим завершились ті повітряні виправи. 

— А й справді, — ​сказав я і додав за мить, звертаючись до двох пілотів: 

— Радий зустрітися знову. 

З Лібанським, у присутності Фаунтлероя, ми вже звично перейшли на німецьку. Утім, схоже, сяк-так розумів нас тільки Купер. Його товариш ніяково всміхнувся й перевів погляд на майора з німим проханням про переклад. Командир переклав йому мої слова англійською. Тоді Корсі з широкою усмішкою простягнув мені руку й відповів: 

— Nice to meet you![144] 

Лейтенант був худорлявим, доволі високого зросту, з вольовими, але ще юними, майже дитячими рисами обличчя. Пригадую, на момент нашої зустрічі йому не було і двадцяти двох років. Проте він устиг повоювати разом із Фаунтлероєм в ескадрильї Лафаєт у Франції, а коли війна закінчилася, то шукав будь-яку можливість повернутися знову в небо. 

Старшим за нього, трохи нижчим, але ширшим у плечах був капітан Купер. Вся його постать дихала енергією. Рухи були трохи метушливими, ніби той спізнювався на поїзд і говорив з усіма в останню мить. Погляд карих очей пронизливий і трохи з насмішкою, наче ви щойно сказали якусь дурницю і він от‑от віддячить гострим дотепом. 

Саме Купер, як згодом виявилось, був ініціатором добровольчої ескадрильї, яка вирушила з Америки до Європи в пошуках повітряних пригод. Війна для таких закінчилася надто швидко, не подарувавши достатньої порції куражу й достатньої кількості бойових польотів. США вступили у війну тільки 1917 року, а вже за рік Четверний Союз[145] капітулював. 

Куперові пощастило насолодитися невідомою раніше