Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

— Зрозумів. Зараз спробую виправитись. Аскольд заскочив у підземелля торговельного комплексу і швидко побіг до платного громадського туалету. Кинувши у віконечко каси десятку, скоро­мовкою сказав: «Решту заберу на виході» — й миттю зачинився у кабінці. Лахудрик повідомив, що пере­слідувач трохи заспокоївся і вдає, ніби розглядає віт­рини неподалік.

— Бакалавре, змушений залучити тебе до протиза­конної дії, — знову подумки заговорив хлопець. — Ви­тягни з кишень цього топтуна жетони або проїзний на метро, а також усю готівку. Але перед самим турніке­том на станції.

— Зрозумів! — засміявся домовик.

Аскольд не поспішаючи помив руки, вийшов з ту­алету, забрав у касі свої гроші й, неквапно оглядаю­чи вітрини, попрямував до входу станції метро. Ла­худрик повідомив, що тепер за ним знову йде назир­ці той самий чоловік, який намагався його «пасти» в інтернет-кафе.

«Отже, стежать таки професійно, змінюючи один одного», — збагнув хлопець і попросив домовика витягти у нишпорки ще й документи й мобільний телефон.

Уже ступивши у щільному людському потоці на ес­калатор, відчув, як кишені його куртки та джинсів рап­тово поважчали. На подумковому зв’язку завзято весе­лився Лахудрик, який на хвильку залишився у верхньому вестибюлі, щоб подивитися на результат своєї кримінальної витівки.

— Ти б це бачив! Топтун перед самим турнікетом по­тягнувся у ліву внутрішню кишеню до гаманця — того нема. Він мацає по всіх кишенях, а вони геть-чисто по­рожні. Натовп тисне. Він спершу хотів перестрибнути через той турнікет, та й годі, але помітив, що на нього дивиться міліціонер. Махнув рукою спересердя і пі­шов пробиватися до виходу.

— Знаєш, а я вперше почуваю себе злодюжкою, — зітхнув Аскольд. — Тепер маємо клопіт, як оце все йо­му повернути.

— Я теж не в захваті від того, що зробив зараз, але ж не ми за ним стежимо, а навпаки, — спокійно сказав домовик. — Краще не забувай, що тебе легко вирахують за сигналом його мобілки, тому викинь її негайно.

— Лахудрику, а ти ростеш щодня! — з приємним по­дивом відзначив Аскольд.

— На себе подивись! Ти у день нашого знайомства і сьогодні — просто дві різні людини. Подорослішав на десяток років, а ще й тижня не минуло, — повернув комплімент домовик.

Поки вони їхали до станції «Тараса Шевченка», Аскольд проглянув меню нічим не показного мо­більного телефону. Там не було жодного збережено­го номера. Тому хлопець, вибираючись із тісняви вагона, просто впустив мобільник повз кишеню. Отримавши підтвердження домовика, що стеження за ним немає, зайшов у під’їзд знайомого ще за шкільними пригодами будинку. Там на підвіконні при світлі тьмяної лампи швидко оглянув поцупле­ні Лахудриком предмети: пластикове посвідчення співробітника Фонду славної єдності на ім’я Тімафєя Брєзґінцева та візитні картки тієї самої особи, пачку грошей в купюрах по сто гривень і гаманець, також із чималою сумою, порожній футляр від оку­лярів, в’язка ключів, упаковка презервативів і жето­ни на метро.

— Лахудрику, то що їм від нас треба, вдалося з’ясу­вати? — запитав друга.

— Я мало що зрозумів з уривків його думок: топтун був зосереджений на стеженні за тобою. Одного разу він виразно розсердився на те, що його примусили робити не свою роботу. Мовляв, у якийсь ЦІК Фе він наймався працювати з технікою, а не бігати вулиця­ми звичайнісінькою нишпоркою. Ще він пошкоду­вав, що не зміг сфотографувати автомобільні номери і людей, з якими ти говорив на автостоянці біля Надіїного будинку, бо була ймовірність, що це хтось помітить. Отже, розмову з Борисом він також зафіксу­вав. Щоб зрозуміти їхні цілі, треба, щоб якась люди­на розмовляла з ним, викликаючи потрібні асоціа­тивні ланцюги, — пояснив Лахудрик.

— Колись спробуємо, — відповів Аскольд.

У найближчому магазині мобільного зв’язку на Костянтинівській він придбав дві недорогі, але но­ві й надійні мобілки, а у двох різних вуличних про­давців стартові пакети до них. Тоді попрямував до Поштової площі. Піднявся фунікулером до Михай­лівського Золотоверхого монастиря і пішов додому Володимирською гіркою. Там перш за все з одного з нових телефонів надіслав есемеску детективу Дмитрові, повідомивши про те, що має тепер ще і цей номер — спеціально для зв’язку з ним та Надійчиним батьком.

Поки вечеряв, йому зателефонував журналіст за­кордонного таблоїда «Первопрестольний комсюк», який назвався Алєксандром Дєнісовим і, послав­шись на рекомендацію Христини, попросив дати ін­терв’ю стосовно відкриття у Печерах. Аск намагався спрямувати його до професора, але співрозмовник сказав, що їхнє видання орієнтовано на молодь, і чи­тачам, а особливо читачкам, будуть дуже цікаві саме його враження від цієї події, та пообіцяв п’ятсот баксів гонорару. Зрозумівши, що сума значно завищена, Аскольд вирішив погодитись, аби разом із Лахудриком ближче глянути на щедрого писаку: чи не може така витратна зацікавленість бути пов’язана з викраденням Надійки і стеженням за ним самим. Він призначив зустріч Дєнісову наступного дня у кав’ярні «Будинок кави» в Пасажі, на Хрещатику і ліг трохи перепочити.

Прокинувся вже після опівночі і, захопивши з со­бою один з нових телефонів, вислизнув зі свого бу­динку через чорний хід. Лахудрик страхував від сте­ження. Аск зайшов у цілодобовий інтернет-клуб на Бессарабці, де галасливі підлітки з матюками всю ніч різалися у комп’ютерні ігри. Відкривши новостворену електронну поштову скриньку, переконав­ся, що там уже є два свіжі повідомлення. У першому Надіїн брат, Павло, підтвердив, що отримав його листа, а у другому він повідомив номер свого нового ICQ. Аскольд пересвідчився, що Павло є на зв’язку, мабуть, чекає, і постукав до його аськи.

— Добрий вечір, — привітався Аскольд. — Я — Ас­кольд Четвертинський. З ким розмовляю?

— Павло Карпенко, — миттю прийшла відповідь. — Ти сьогодні просив про терміновий контакт...

— Так. Коли дізнаєшся, про що йдеться, зрозумієш, що незайвою є навіть гранична обережність.

Протягом кількох хвилин Аскольд виклав Павлові усі обставини викрадення Надії, попередив, що за на­казом батька той перебуває під таємною охороною, поділився підозрою, що це робота когось із її знайомих, та попросив приїхати до Києва, тимчасово не спо­віщаючи батьків.

Павло поставив кілька емоційних запитань, але ще за кілька хвилин Аск зрозумів, що співрозмовник не зовсім довіряє йому. Втім, це не було дивним... Аскольд поквапився надіслати Павлові свій новий мобільний.

Той несподівано перервав розмову, пообіцявши вийти на зв’язок найближчим часом.

***

Тараторкін у своєму кабінеті у приміщенні Фонду славної єдності не знаходив собі місця від веселої люті. Це ж треба?! Послала першопрестольна помічничків — у метро їх кишенькові злодюжки обчистили! Точніше, одного — майора Тімафєя Брєзґінцева. Але цей Тімафєй старший за віком і зван­ням. Чого