Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

— Мабуть, ти в моєму житті саме тому і з’явився, — відказує вона.

— Жінко, я — найкраще, що з тобою траплялося.

— О господи. Якщо це найкраще, то далі жити я не хочу.

Ембер хитає головою і дивиться у вікно.

Девон тягнеться до радіо, а я сягаю рукою до кишені. Він помічає.

— Носиш із собою?

Ношу?

Він має на увазі пістолет. Краще, мабуть, хай вважають, що я озброєний.

— Я завжди обережний, — і додаю: — Я сказав кільком друзям, куди саме поїхав.

— І ми також, — відповідає Девон. — Ніколи не знаєш, що може статись.

— Логічно.

Я окидаю його тривожним поглядом, та він споглядає будинки за вікном, що зникають позаду.

Через кілька хвилин Девон знову починає говорити.

— Ембер каже, ти науковець? Чим займаєшся?

— Я вивчав біологію. Але займаюсь і програмуванням.

— Круто. Круто. Я хотів стати астрофізиком.

Яка втрата для наукової спільноти.

— До старших класів у мене були лише найвищі бали, — пояснює Девон. — А тоді захворіла мама. Я випустився, але насилу. Мабуть, мені слід повчитися самостійно, в інтернеті. Я постійно дивлюся канал «Дискавері».

— Обдовбаний, — додає Ембер із заднього сидіння.

— Карл Саґан[22] теж любив це діло.

— Але він ще й був Карлом Саґаном, — відповідаю я, одразу ж шкодуючи про це, та Девон сміється.

— Це правда. Правда. Тож Докінз[23] чи Стівен Джей Ґулд?[24]

— Ти їх читав?

— Ага. «Сліпий годинникар» — одна з моїх улюблених книг.

Річард Докінз та Стівен Джей Ґулд полемізували стосовно того, що є головною рушійною силою еволюції — гени чи тварина як система. Це, власне, стало однією з причин, чому я зайнявся біоінформатикою.

Для науковця-початківця спитати, на чиєму ти боці, Докінза чи Ґулда — це десь як поцікавитися, яка твоя улюблена спортивна команда.

Полеміка припинилася, коли люди почали цінувати розуміння, що еволюція — вкрай складний процес і не можна просто сказати, що саме слугує вирішальним фактором — гени чи тварина.

— Мені більше подобається Докінз, — відповідаю я, щоб Девон не вбив мене в лісі. — Але це складно. Серед іншого я досліджую, яке визначення ми даємо генам. Як ти знаєш, існує біологічне визначення гена як найменшої одиниці спадкового матеріалу. Та все не так просто. Я звик сприймати речі в контексті систем чи процесів. Деякі системи можна зменшити до кількох шматочків ДНК. В інші ж залучені цілі екосистеми.

— Де ти проводиш межу, якщо говорити про організм?

Виявляється, Девон значно розумніший, аніж мені здавалося. Навіть попри те, що наша перша зустріч відбулася не за найкращих обставин.

— Я чув твердження, ніби ми просто скафандри для мітохондріальної ДНК, — відповідаю я. — Інша думка — що ми лише ходячі міста кишкових бактерій. У нас більше бактеріальної ДНК, аніж нашої власної. Не за розміром, а за кількістю. Прибулець може сприйняти нас не такими, якими ми самі собі здаємось.

— Не певна, що сприймаю нас такими, як ми є, — каже Ембер.

— Ми постійно змінюємось, — я вказую на хмарне небо. — Як змінюються пори року, так і деякі наші гени то вмикаються, то вимикаються. Генетично ми стаємо дещо відмінними організмами. Інші істоти теж на це здатні.

Гадаю, зараз не час починати розповідь про свої дослідження екс-жаб.

— Природа контролює нас більше, аніж нам хочеться визнавати.

Я помічаю, як Девон дивиться на своє відображення в боковому дзеркалі. У нього запалі очі та облізла шкіра наркомана.

— Це точно. Це, трясця, точно.

Цей короткий самоаналіз не дуже мене заспокоює, коли я в’їжджаю в ліс, лишаючи позаду цивілізацію та безпеку.

Розділ 35

Темні стежки

Ми паркуємося на узбіччі, одразу за маленьким клаптиком землі, де пліч-о-пліч розташувались депресивна на вигляд піцерія та крихітна крамничка. За дві милі далі по шосе — трейлерний парк.

Я думаю про те, що Ембер або Челсі заробляли гроші в одному з таких місць.

Ми рушаємо вузькою стежкою. Ембер іде попереду, а Девон тримається ярдів на десять позаду, через що рішення податися сюди з ними все ще здається мені поганою ідеєю.

Було дурістю вчора погоджуватись на зустріч з Ембер за таких непевних обставин. Але після того, що сталося, іти з ними в ліс? Тупість найвищого рівня.

Однією рукою я тримаю в кишені «Мейс». Іншою — міцно стискаю великий ліхтар, який завжди лежить у моєму позашляховику. У мене є менші, сучасніші, та якщо доведеться бити, то краще цим.

— Чим ви тут із Челсі займались? Лизалися? — дражниться Девон.

— Ховались подалі від таких козлів, як ти.

Ембер зупиняється біля великого пня на верхівці пагорба.

— Ось тут ми зазвичай і сиділи. Якщо зібрати всі наші порожні бляшанки, можна заробити статок.

Вона штурхає ногою потьмянілий шмат металу.

— Не кажучи вже про ділдо, — каже Девон, усе ще дражнячись.

— Принаймні вони можуть міцно стояти.

Девон щось бурмоче про трахання тунелю метро і стає під деревом відлити.

— То все сталося тут? — питаю я.

Ембер вказує на рівнинну місцину нижче горою.

— Он там. Ми йшли з іншого боку. Я побачила тінь на горі, а потім вона почала бігти.

— На скількох ногах? — питає Девон, застебнувши блискавку.

— На двох, довбню.

Він зиркає на мене.

— Спочатку вона казала інше.

— Я завжди казала, що це була людина, — пояснює мені Ембер. — Можливо, він трохи повз. Не знаю, було темно.

— Ти обдовбалася, — каже Девон.

— Не настільки ж. Ми тільки почали.

Я спускаюся пагорбом до місця, де, за її словами, Ембер востаннє бачила Челсі. Навколо кілька каменів та гнилих колод. Я беру палицю і починаю колупати землю.

Якби це був пісок чи ще щось пористе й сухе, можна було б досі побачити кров. Та це, здається, просто ґрунт.

— Що ми маємо шукати? — питає Ембер.

Я знизую плечима і встаю.

— Не знаю. Футболку. Її сумочку. Щось, що вкаже нам на те, що Челсі була тут.

Ми з Ембер розходимося в різні боки й починаємо оглядати кущі та камені. Девон сидить на колоді й дивиться на нас.

Я сам не знаю, що слід шукати, тому питаю:

— Пам’ятаєш, у що вона була