Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

побачитися з Шевченком! Не міг тому повірити:

— За тисячу чи й більше верст?!

— Я радий... Я пишатимусь тепер собою!.. — мовив хорунжий тихо, аби ніхто того не чув.

І все ж вірменський батюшка, що приїздив до пастви, яка жила і торгувала біля укріплення, озвався теж:

— І я до смерті згадуватиму, як стрівся тут з Шевченком і подружив!

— Спасибі вам... — усе, що зміг сказати обом Тарас.

На рейді вже диміли труби двох пароплавів, а біля пристані на мореплавців ждали човни з матросами...

...За ясним днем завжди іде негода, за радістю іде печаль. Маєвський, його заступник перед лицем суворих буднів служби, по іменинах прожив лише півроку та й перебравсь, сердешний, у кращий світ. Покинув форт, малих синів і зовсім тепер беззахисного учителя своїх дітей.

У квітні, з першим пароплавом, прибув новий володар Новопетровського майор Усков. Високий, грізний, з вусами, які звисали стріхою сільської хати й ховали рот. Звелів негайно вишикувати весь гарнізон, пройшовся мовчки двічі, пронизуючи ряди солдат суворим, гострим поглядом, і, не сказавши нікому й слова, звелів командирові півбатальйону Косарєву одвести всіх у казарми. Офіцери перезирнулися. Бо за статутом їм всім належало тут, на плацу, представитися начальству.

— А вас, панове офіцери, прошу до мене завтра, о п'ятій після полудня! — додав похмуро, ніби хотів усіх послати на гауптвахту.

Тараса він покликав за кілька днів. Ішов у добре знаний дім коменданта з острахом. За місяці, відколи вмер Маєвський, наслухався і натерпівся. Косарєв, як і Потапов, якого, — бог почув молитви їхні, — перевели кудись в Уфу, із шкури пнувся, аби зробити з нього фрунтовика...

— Дозвольте, ваше благородіє? — спитав бридким, охриплим від хвилювання голосом, переступаючи поріг кімнати.

Майор, який писав щось, кивнув, поставив крапку і запитав:

— Шевченко Тарас Григорович?

— Так точно!

— Як вам служиться?

Тарас завважив незвичне "вам" і розгубився.

— Добре. Труджусь на рай... — промовив.

Усков звів брови, прагнучи збагнути суть химерних слів

— Сідайте, — вказав на крісло перед столом. Ввійшла вагітна жінка.

— Іраклію...

Помітивши, що чоловік не сам, знітилася.

— Агато, це Тарас Григорович, — встав комендант. Вона злегка вклонилася. Тарас також. Дива, та й годі!..

— Може б, ви... — запитально глянула на чоловіка. — Обід готовий...

— Славно! — потер великі руки комендант. — Йдемо, йдемо... Григоровичу, прошу вас з нами пообідати, — торкнувся ліктя.

— Дякую... Я ж...

— Ми, на жаль, не познайомилися раніше, в Оренбурзі, — не зважив на той протест Усков. — Хоча й жили в одному домі...

— В Кутіних? Біля костьолу? — вражено спитав Тарас.

— Так точно.

— Не пам'ятаю...

— Федір вам передав вітання. І Карл Іванович. Матвєєв теж...

— Спасибі!

Стіл в їдальні накритий був на три особи.

— А Дмитрик спить? — спитав Усков дружину.

— Так.

— Це наш син, йому вже третій, — сказав Усков. — До речі, я — Іраклій Олександрович. А жінка моя — Агата Омелянівна.

— Гафійка, — мило всміхнулась та. — Як кажуть в нас, у Києві...

— То ви киянка?

— Точно, — кивнув Усков. — Я там її і здибав...

— Зустрів, Іраклію! — поправила його дружина. — Або — мав щастя стріти!..

— Це точно.

Він підсунув стілець дружині, тоді Тарасові.

— Прошу, сідайте. Вже борщ несуть...

— Борщ?!

— Так. Зелений. В Гур'єві знайшли щавлю. Ледь довезли. В сухому, правда, вигляді.

— Несповідимі путі господні!..

— Жіночі теж. Агата Омелянівна хотіла вас подивувати.

— Не знаю, як і дякувати... — сказав Тарас, розчулений таким дарунком.

Агата зашарілася. І тільки зараз, вперше Тарас помітив її вродливість, ніжність її лиця, хоча воно було уже ледь-ледь припухле. Високий лоб, великі карі очі і довга ніжна шия... Давно вже він так близько не бачив жінки, матері. Це хвилювало й сковувало, неначе й досі був юнаком...

— А ось і ми, — ввела хлоп'ятко няня. Воно було рожевощоке, з білим пушком волосся. Помітивши чужого в домі, глянуло спідлоба батьковими очима.

— Це добрий дядя, Дмитрику, — всміхнулася до нього мати. І від тієї усмішки в Тараса щось стрепенулося побіля серця. — Йди, йди до мами!

Чимось вона йому нагадувала Закревську Ганну... Може, отим ласкавим "йди, йди до мами", яке звучанням навіть було подібне... Господи! Йому вже тридцять дев'ять, пішло з гори, а він і досі дивиться з благоговінням, з трепетом на чудо материнства!.. Гнат Бондаренко, певно, вже має внуків…

Пив чарку, їв, прихвалював зелений борщ, а сам не смів на неї звести очі. Йому було достатньо, — чи й забагато! — її розмови з сином, дитячого ясного сміху...

Як Дмитрик біг повз нього, спинив рукою, мовчки ледь-ледь притис і відпустив. Невдовзі хлоп'я, уже навмисне, наблизилося і, засміявшись, кинулось навтікача, як він хотів узяти його за ручку. Діти одразу вловлюють, кому вони до серця...

— Спасибі. Мені пора, — підвівся господар дому.

— Дякую, — встав і Тарас.

— Сидіть, сидіть, — спинив Іраклій Олександрович. — За мною ви, як за горою.

— Побудьте, справді, — мовила й собі Агата.

— Дякую. Я все ж піду, — вклонився. Ускови перезирнулися.

— Тоді ось що... — пригладив ус комендант. — Приходьте до нас щодня обідати. І на вечірній чай. Я Косарєву про це скажу.

Клубок підплив до горла й не дав йому подякувати.

Минали дні, а він хтозна-чого обходив гостинний дім і намагався навіть ніде не стрітися із комендантом, щоб той його не запитав причини. Не відав, що відповісти, бо й сам не знав. Можливо, виною був сам комендант — з ним добрий, а з іншими суворий, навіть грізний. А може, те не звідане людське чуття, що стрепенулося в його душі, коли побачив милу його дружину-матір, мале хлоп'я... При згадці про ті відвідини і той обід його поймає великий жаль до себе й тривожний острах. Мало йому страждань!..

Усков знайшов нагоду зустрітись з ним віч-на-віч. Коли Тарас увечері стояв на варті біля флагштока, — цей пост йому подобався самотиною, — де не візьмися комендант. Тарас забіг до будки, схопив рушницю, виструнчився.

— Хто йде? — гукнув.

— Усков! — почув у відповідь.

Пароля вже не питав, бо ще було нетемно та й пост у форті, внутрішній.

Усков присів на огорожу, дістав з кишені люльку, набив її і запалив.

— Поставте зброю, сядьте... — сказав невдовзі тихо. — Чого це ви, Григоровичу, ховаєтесь від нас з Агатою? Образились за щось? Скажіть, і ми це діло виправимо... Негарно якось вийшло...

Тарас не знав, що мовити. Брехать не вмів, а правди сказать не смів.

— Мені здалось... — почав було.

— Що ми не щирі з вами? — спитав Усков.

— Не те... Що я... — зам'явся. — Дружина ваша така... така...

— Недобра, зла?

— Ні, ні! Чарівна...

— Фу ти! — зітхнув Усков полегшено. — А я, було, подумав про хтозна-що!.. Ви неодружені? — всміхнувсь у вуса. — Точно... В жінках добро і зло в жінках!.. Химери все... Ви ж знаєте, що запорожці не допускали на Січ жінок?

Тарас і дихать перестав.

— Я — знаю... — озвався зачудовано. — А звідкіля відомо вам? Усков пригладив вуса й також спитав:

— Ви звідки родом?

— З Київщини, — сказав Тарас. — Звенигородку знаєте?

— Чував, чував... А я з Кубані.

— Справді? — не міг Тарас повірити.

Усков зиркнув на море, освітлене низьким великим місяцем, зітхнув так с.умно-сумно і заспівав — не голосно, та чисто, без акценту:

Ой матінко, чорноморець

Вивів мене босую на морозець.

Вивів мене босую та й питає:

"Чи є мороз, дівчино, чи немає?.."

Помовчав трохи й, дивлячись на вечоровий Каспій, сказав з журбою в голосі:

— У форт оцей я напросився їхати... Аби не бути в Перовського на побігеньках... А ще тому, що море!.. Дивлюсь — і щось мені в душі...

— Напевно, голос прадідів, які ходили морем на славних чайках.

— Може... Мені пора, — підвівся з огорожі. — То ви приходьте завтра!..

— Прийду, — вже твердо сказав Тарас. І заспівав ту пісню далі, чуту від Кухаренка:

Ой нема морозику — тільки роса,

А я молодесенька стою боса...

...Ні, зі всевишнім щось негаразд! Яка ж у тому мудрість, що він карає праведних, а грішників благословляє щастям?.. А може, бог позбавляв радості в такий жорстокий спосіб його, вигнанця бідного, що приліпився серцем до цих людей?..

У перших числах червня в Ускових з'явилася мала Наталя. Не встигли відсвяткувать родини, як занедужав Дмитрик. Ще вранці був веселий, ходив гулять з вусатим лисим дядею, — як називав Тараса, — а по обіді зів'яв, зів'яв і ліг на килим "спатки".

Тарас торкнувся його чола — малий пашів. Схопив на руки, швидше заніс у ліжко. Дмитрик йому всміхнувся і застогнав. Не знав, що далі діяти. Його скував холодний страх. Таке мале, безпомічне!.. Зі спальні, де прокинулася Наталя, долинув сміх, агукання Агати й няні Каті...

Він підійшов й покликав матір. Вийшла весела, ніжно сяюча, — аж він примружив очі, — й спитала:

— Що, Григоровичу?

— Там Дмитрик... Він увесь горить!..

Погасла. Замість усмішки лицем пройшов судомний біль.

— Що з ним таке?

— Не знаю...

Притьмом побігла, впала біля малого, що вже метався в ліжку.

— Біжіть мерщій по лікаря!

Нікольський, старший лікар форту, не перейнявся його тривогою. Доїв обід, одягся, не поспішаючи, взяв саквояж... Помітивши Тарасів стан, промовив високодумно:

— Людина, поки вона мала, повинна всім перехворіти... Як витримає, то буде жить... Кожен повинен сам долать свої хвороби...

— Для чого ж ви, лікарі?

— Щоб ставити здоровим людям клізми й засвідчувати природну смерть.

— Ви підупали духом, — сказав Тарас. — Людина, що не вірить сама собі та ділу, якому служить, приносить більше шкоди, аніж добра.

— Не зовсім так. Принаймні у медицині... Ще Гіппократ дотримувався принципу: якщо не можеш хворому допомогти, то намагайся хоч не зашкодити. І нам цю мудрість заповідав.

— Дитина там, Сергію Родіоновичу! Нікольський глянув скоса і посміхнувся:

— Коли б не знав, що ти давно безвиїзне живеш у нас, подумав би, що це твій син. А втім... Йому, здається, два з половиною...

— Сергію, ти ж розумний чоловік!

— Пардон, пардон! Невдало пожартував... Хоча Іраклій Олександрович не так до сина горнеться, як "лисий дядя"...

— Бовкало, ходімо швидше!..

Лікар також притих, коли оглянув хворого.

— Що з ним? — спитала мати.

— Аnginае follicularis, або ангіна гнійна... — протяг Нікольський.

— Господи! — збіліла мати.

— Донечку тримайте якнайдалі. Хвороба ця заразна.

— Спаси й помилуй, господи!..