Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

зле напишеш, або хоч і гарно, та помилишся, або «жида» змалюєш, то вже прощайсь: в суботу як не заєць, то коні так і присняться. То от і дадуть - та як зайця, то ще нічого, а вже як до коней дійшло, то й бог забув. Нещастя оті сни! кому присниться таке диво, то вже й плаче.

- Чого ти плачеш? - питають.

- Еге, чого! коні снились! - відказує.

І ніхто не подивує, що того плачеш, бо кожен зна, що віщує такий сон, бо й самому не раз таке снилось.

Кажуть - не вір в сон! Ніт, в сон треба вірити! - скаже кожен школяр.- Я вже, скаже, сам перевіривсь, що як сняться мідні гроші, або що яйце їси, або яблука, вишні,- то будуть бити. Ще це іноді віщує тільки сльози, що в палю дадуть або на коліна поставлять; а вже як присниться заєць, або весілля, або коні, то таких дадуть гарячих! І вже зараз знати, кому таке снилось: як зварений іде в клас. Другий бідняка не видержить і втече з класу; то дивись - приведуть, і збудеться сон.

Найчастіше сниться оце перед суботою, бо тоді, мовляв, окупації було роздають; або в понеділок, бо тоді упражнєнія приносять, а в неділю учитель має час перечитати.

Лучилось так, що в суботу окупації Заторського роздавали і вибили Антося, що погано написав: боявся, трясся, то й не вдалось. В понеділок принесли окупації подавати. Як передзвонили на міста, понесли їх до учителя, як звичаєм бува: та незабаром і окупації назад. Тепер би подивитись на дітвору! На жодному не було свого образа: всі білі - аж зелені. Зараз кинулись до книжок, а найбільше - кому коні тощо снилося. В класі тихо, що чути, як муха летить.

В таку тишу в сінцях, чути, йде хтось. Один, кому ближче було, подививсь у двері крізь дірочку і вже лиш пальцем махнув та й сів. От двері хлопнули, і показавсь Заторський у своїй сірій шинелі з плисовим коміром. Загрюкотало, що всі на ноги схопились, і один як дзвінок прочитав: «Царю небесний». Хто, кажуть, не був на морі, той не молився. Ніт! мабуть, і моряки не моляться так щиро, як оця бідна дітвора. Єсть і такі, що, ввійшовши в клас, б’ють поклони, щоб господь помилував. А вже як читають «Царю небесний», то й перед смертю щиріше не помолишся.

Прочитали молитву, учитель тільки кивнув. Це вже мали за знак, що сердитий, і примічали. Як же скаже він: «Садитесь», то з душі як вітер повіє; як скаже: «Сядьте», то трохи відійде, а не зовсім; як же тільки махне рукою або головою кивне, то всі позавмирають. І оце лиш головою кивнув.

«Горе ж нам!» - подумав кожен третьокласник, та жоден жодною міною цього не показав; всі повнурювались в книжку і нічичирк; щоб котрий або плечем здвигнув, абощо; як статуї сидять. А учитель походив по класі і до цензора (спекулатора):

- Єсть різки?

- Єсть,- відказує той.

В спекулатори назнача сам учитель кого ледачого та здорового. Цей уже не боїться, що битимуть, бо їх ніколи й не спрашують; і тільки й зна він, що різок наготовити. Вони в класі старшинують, і їм ніхто нічого, бо кожен боїться: ану ж, дума, розсердю, то відразу до самого серця добере!

На різки там складалися: кожен по шагу; а давали й побільше, щоб придобритись цензорові. Це звалось кубана́ дать.

Та кубан все одно, що й хабар; то його і перейменували: замість кубана стали давать приїзного, то від’їзного. І рідко такий знайдеться, щоб не дав, а ще рідше такий, щоб не старавсь підлизатись до цензора. І вони там - голова в класі. Як зійдуться писати, то цензор ходе попід парти: «Ану мені перця́, ану мені!» І другий сам не має, чим писати, а йому віддасть. Або чорнила просе. Навіть дикту́рою не відмовишся. Щоб не розливалось чорнило, дітвора напиха бавовни в каламар і вже робить пером, що видушить, начеб і вмочив. Оце й єсть диктура. То, кажу, й вона не спасе.

- А ти,- каже цензор,- не даси?

- Та я дав би, тільки бачиш - диктура в мене.- То він візьме, витягне і видушить диктуру. А відкажеш, то зараз пізнаєш, з ким діло маєш: хіба ж ти, каже, в мої руки не попадешся? - Для таких цензори особні різки плетуть, що як урве, то зразу крів’ю спливеш. А на кого добрий, то також особні: з кінця дерево повийма, що тільки лико зостанеться, і тим б’є. То як-таки цуратись такого чоловіка? а ще коли там, як смерть тебе не мине, так не минеш спекулаторських рук. І спекулатори за кожен раз, як учитель пита,- чи єсть різки? - вже так і ждуть свого ворога, і конче мигне йому: - Ось я тобі! - бо вже, значить, не до жартів іде, коли аж питається. І на цей раз відказав він «Єсть!» І мигнув то одному, то другому, а до Люборацького аж кулак зціпив. Цей не дав йому яблука, та ще, як той став відхвалюватись, злаяв катом та гицлем (таке в них прозвище). Та дарма: Антосьо вже починав бояться різки і вчився, аж не тямився.- Чиє упражнєніє погане, то стоїть з самого верху, там все луччі та й луччі. Учитель перебира ті упражнєнія і віддає по ряду, та як віддає? Кого бити, то упражнєніє летить під поріг, а за ним іде і той, чиє воно. А там - відомо що - розтягнуть неборака. От б’ють та й б’ють,- рідко кому в палю з десяток. От і до Антося дійшло.

- Люборацкий! - гукнув учитель.

Антосьо піднявсь на ноги і стоїть ні живий, ні мертвий; цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув і кинув в очі:

- Лучче старайся! - каже, а сам гукнув на другого і обернувсь очима в другу сторону.

Антосьо схопив тетрадь на льоту, поклонивсь учителеві і, як цей обернувсь, дав дулю цензору.

- Господин учитель! - заговорив цензор.- Люборацкий дули дает.

- Что ты делаешь, Люборацкий? - гукнув учитель.