Федькович Юрій - Прозові твори, Федькович Юрій

І ще довго, як пісня скінчилась, сиділи гості задумані, неначе обчаровані; аж нарешті перервав Павун тишу і запитав ліварника:

- А ти відки, чоловіче божий, і як звешся?

- Подай, доню, пану начальникові нашу карту,- сказав ліварник поважно,- там усе стоїть. Зрештов, ми люди чесні, бо іначе би була світла губернія нам не позволила світом блукати та кавалок хліба прохати. І гіренький він є, той заспіваний кавалок хліба... Бо не всі люди єго милим оком дають; а найбільше доводиться так, що хата від хати, село від села усіма псами тровя...

- А що,- питає Павун писаря,- у порядку все?

- У порядку,- каже писар, переглянувши ліварникові папери і подаючи їх дівчині назад.

- А знаєш ти, чоловіче добрий, що би я тебе радив? - каже Павун до ліварника.

- Буду чути, пане начальнику.

- Я нині повінчався, а увечір приведу молоду мою жіночку у свій двір. Але їй самій зразу скучно буде, дуже скучно, і для того я би казав, аби ти з свойов донечков при мені оселився - не яко комірник, але яко рідний мій брат. Даю тобі і окромішну хату, і всего, чого твоя душечка забажає, лиш останься при мені, друже. Як же кажеш?

Ліварник задумався і мовчав, а Павун далі говорив:

- І яке ж то твоє життя буде, світом блукаючи,- твоє і твоєй донечки делікатної, котра на міхоношу не родилась? Чи як кажеш, хороша дівчино?

- Мій батько має казати, а не я,- відповіла засоромлена дівчина.

- То ж кажи, приятелю, і не важкуй багато,- каже Павун до співака.- Зрештов, ти і сам знаєш, що твій вік немолодий і що твоїй дівчині притулку треба зовсім іншого, як бідний співак, світом блукаючи, може єго невинній дівчині дати. Світ сегодне злющий, а люди ще гірші. Для того ж не міркуй багато, друже, але подай мені руку і будьмо собі рідними братами, а твоя донечка моїй Софроні - ріднов сестров. Ну?

- Я тільки одного боюсь.

- Нічого не бійтесь, вуйку! - крикнув Юрій, як у дзвін ударив.- Я вам за слово моєго вітця шлюбую.

Ліварник подивився на Юрія пильно і, нічо не кажучи, приступив до стола і подав Павунові руку.

Увечір привели «молоду» до нової господи.

III

Кажуть люди, що є така тяжка слабість на світі, що чоловік зовсім сплячий з постелі устане - ходить, діло робить, все як звичайно, а претці нічого не тямить, бо все у твердім сні. Так се жила і Софрона у новій господі: і ходить, і робить - і нічого не тямить, неначе то тіло без душі. Говорити лиш тільки, бувало, говорить, кілько конечне треба, та й то лиш до Сені (бо так звалась дочка старого Сави Чалого, котрий на Павунове слово або, лучче сказавши, на Юрієве слово пристав і у Павуна лишивсь проживати).

І щирі се люди були! Сава ворочаєсь, бувало, як апостол який, а Сеня, як той ангел настоящий, як райська пташечка, що, бувало, як день, так ніч над безталаннов Софронов розпадавсь та припадає,- а то так, що аж жаль було якось збоку дивитись!..

- Софроно, серденько, ластівочко,- каже, бувало, до неї щебетливим голосочком,- розбий твою тугу, утоли твою душечку, коли видиш, що вже не поможесь: умерлі з гробу не встають же, а коли...

- Хто умер?! Тоній? - аж скрикне, бувало, Софрона.- Він не вмер, душечка моя віщує. То лиш злі духи вигадали, аби мене мучити. Але они мене не замучать, бо я ще свого Тонія побачу! Але тогді...

- О, не мороч себе порожніми надіями, моє серденько! - молить Сеня.- Бо що з того прийде? Жаль та печаль! От лучче розбий твою тугу, розваж твоє серце, пройдися, прогуляйся, то легше тобі буде. От хоть би й завтра, Михайлово чудо: люди не робя - підемо до твоєй старенької неньки в гості!

- Де у мене отець, де у мене мама!? - заридала Софрона.- Они мене відцурались, закопали, а я їх!.. Але я піти з тобов піду, але піду у місто, до Чернівців; там собі погуляємо цілу днину, бо моє серденько мене туда тягне, бо моя душечка віщує, що я єго там побачу, мого сокола ясного!..

- О, моя ти лебідочко! - каже Сеня, обіймаючи та цілуючи Софрону.- Завтра скоро світ поїдемо у місто; будемо в церкві, будемо в цісарськім городі, де так красно, кажуть, як у раю. О, як-то мене давно вже кортіло той цісарський город видіти!.. Юрій з нами поїде; Юрій нас водитиме, бо він цілі Чернівці так знає, як би в них зріс. От побіжу хіба та єму скажу, аби прилагодивсь, а сама мотнусь до печі, аби дещо на харч приладити!..

Та і стрибнула Сеня, мов та ластівочка.

IV

Другої днини досвіта поїхали в місто; а установивши у заїзній корчмі коні і наказавши парубчакові, що з ними фірманив, аби на візок уважав, пішли до церкви, до самої катедри, де владика службу божу правив. З церкви пішли поснідали, а відтак вийшли на місто, де Юрій багато знакомих парубків надибав. Вітаються, говоря, жартують, а парубки кажуть нарешті: «Ходім тепер до цісарського города - будемо видіти, як там місто прийматиме наш буковинський регімент, що сегодне з Боснії нарукує. І то не лиш інфантеристи, але і драгони, і єгри, і канонери, що у Боснії на війні були і тепер урльоп подіставали». От они і пішли у город...

А там не панства, нє! (так, бувало, Сеня уповідає) і цивільних, і войськових, а народу без рахуби. Нарешті примашерували і урльопники - розійшлись помежи нарід, вітаються, радуються, цілуються; аж тут нараз безталанна наша Софрона як скрикне:

- Тоній!!! О, мій Тоній!..- та й упала мов мертва мені на руки, неначе та квіточка косов підтята.

А Тоній став та й стоїть, неначе з каменя викуваний: бо як уздрів свою Софрону у рушниці завиту, так зараз здогадавсь, що з нещасливим єго коханєм оце подіялось, та й тільки білі свої руки заломив.

Аж тут