Джек Лондон - Південноморські оповідання, Джек Лондон

- Я тут головний урядовець,- відказав той лагідно й тихо.

Високий, плечистий чоловік зайшовся хрипким сміхом, радше істеричним, аніж веселим. Обидва вони з капітаном, не ймучи віри, вражено дивилися на Маккоя. Та як було й повірити, що цей босий береговик обіймає таку відповідальну посаду!

З-під простої бавовняної блузи без гудзиків виглядали голі, оброслі сивим волоссям, груди. Сорочки не було й знаку. Старий солом’яний бриль ледве вкривав йому сизі патли. Нечесана старосвітська борода спускалася до половини грудей. Достеменно так, як оце він перед ними стояв, його за два шилінги можна було б убрати в першій-ліпшій крамниці, де продають готовий одяг.

- Ви часом не родич Маккоя із «Щедрості»? 17 - запиши капітан.

- Він мій прадід.

- Он як! - промовив капітан, потім, схаменувшись, додав: - Моє прізвище Девенпорт, а це мій перший помічник, містер Коніг.

Прибулець поручкався з помічником.

- А тепер до діла.

Капітан говорив похапцем, без зайвих слів: довго розводитись було ніколи.

- Під нами горить уже більше, як два тижні. Кожної хвилини вогонь може вихопитися нагору. Через те я й держав курс на Піткерн. Я хочу викинути шхуну на берег або пробити дірку в борті, щоб урятувати хоч корпус.

- В такому разі ви помилилися, капітане,- промовив Маккой.- Треба було вам прямувати до Мангареви. Там у лагуні чудовий берег, а вода тиха, як у ставку.

- Але ж ми не в Мангареві, а тут! - роздратовано докинув помічник,- Отож-бо й є. Ми вже тут, і треба щось зробити.

Маккой ласкаво хитнув головою:

- Нічого не вдієш. Тут не те що пристати, а навіть об’якоритися ніде.

- Дурниці! - сказав помічник.- Дурниці, та й годі! - вигукнув він ще голосніше, помітивши, що капітан дає йому знак не гарячкувати.- І не кажіть мені. Де ж причалюють ваші судна - шхуна, катер, чи що там ви маєте? Ну, чого ви мовчите?

Маккой усміхнувся так лагідно, як і балакав. Усмішка його голубила, оповивала змученого моряка. Свою тиху, супокійну вдачу Маккой немовби намагався перелити йому в душу.

- Немає в нас ні шхуни, ні катера,- відказав він.- А свої човни ми витягаємо просто на скелю.

- Може, й нам покажете, як у вас це робиться? - чмихнув помічник.- А як ви пливете далі, до інших островів? Га?

- Ми далеко не плаваємо. Я сам, як губернатор Піткерну, іноді ще мандрую. Замолоду я багато попоїздив - часом на купецьких шхунах, а найбільше місіонерським бригом. Але тепер він од нас поїхав, і ми залежимо од тих суден, що пропливають повз наш берег. Іноді проходить їх тут чимало - з шість на рік. А як коли, то за цілий рік, або й довше, не пройде жодне. Ваша шхуна перша за сім місяців.

- То ви хочете, щоб я повірив...- почав помічник, та капітан втрутився в розмову:

- Годі вам. Ми тільки час марнуємо. Що ж його робити, містере Маккою?

Старий глянув своїми карими, ласкавими, як у жінки, очима в напрямку берега, потім погляд його, поблукавши по самотній скелі Піткерну, звернувся до матросів, що стояли на прові. А капітан з помічником слідкували за ним, знепокоєно чекаючи, що він скаже. Маккой не хапався. Він надумувався спокійно й спроквола, як людина, що над нею ніколи люто не збиткувалося життя.

- Вітру сливе нема,- промовив він нарешті,- а трохи далі проходить у західному напрямку швидка течія.

- Через те ми й підійшли з навітряного боку,- перепинив його капітан, охочий похвалитися своєю досвідченістю в морській справі.

- Авжеж, через це саме,- погодився Маккой.- І нині пливти проти течії ви не зможете, а коли б вам навіть і пощастило, то все одно тут нема мілини. Розіб’єте шхуну об скелі.

Він замовк. Капітан та помічник ззирнулися в цілковитому розпачі.

- Залишається тільки одне,- знов озвався Маккой.- До ночі вітер подужчає. Бачите онде пір’їсті хмарки та імлу з навітряного боку? Звідтіля, з південного сходу, й повіє дужий вітер. До Мангареви триста миль. Пливіть просто туди. Там є чудове ложе на вашу шхуну.

Помічник похитав головою.

- Ходімо в каюту, поглянемо на карту,- запропонував капітан.

В маленькій каюті на Маккоя війнуло задушним чадом. Струмочки невидимого газу боляче щипали за очі. Підлога була така гаряча, що він насилу стояв босими ногами. Він геть спітнів, озираючись майже з переляком. Те пекло вразило його. Аж дивно, що каюта й досі не загорілася. Він почував себе немов у велетенській печі, що от-от розгориться і поглине його, як травинку. Коли він, піднявши ногу, потер гарячою підошвою об штани, помічник злісно засміявся.

- Ми стоїмо на порозі до пекла,- промовив він.- Воно внизу, просто під нашими ногами.

- Ну й гаряче! - несамохіть скрикнув Маккой, обтираючи лице барвистою хусточкою.

- Ось Мангарева, 18 - сказав капітан, нахиляючись до столу й показуючи чорну цятку на білій порожняві карти.- Але тут по дорозі є ще якийсь острів. Може, нам до нього попливти?

Маккой, і не глянувши на карту, пояснив:

- То острів Півмісяця. 19 Він безлюдний і підноситься над водою всього на два-три фути. Є лагуна, тільки до неї годі зайти. Ні, Мангарева найближче придатне для вас місце.

- Отже, Мангарева,- озвався капітан, перебиваючи незадоволене мурмотіння свого помічника.- Скличте команду на корму, містере Конігу.

Матроси втомлено попленталися на корму. В кожному їхньому рухові видно було цілковиту знемогу. Вийшов послухати й кок із камбуза, а до нього прилучився юнга.

Коли капітан Девенпорт з’ясував матросам становище і оголосив свій намір пливти до Мангареви, знявся невдоволений гомін. Серед загального галасу чути було невиразні вигуки обурення, ба навіть прокльони. На хвильку вирізнився верескливий голос матроса-кокні, затлумлюючи інших:

- Аякже! П’ятнадцять день ми смажилися в цьому пеклі, а тепера він хоче, щоб ми знову пливли в море!

Капітан не міг їх утихомирити. Тільки присутність Маккоя, здавалося, вплинула на них, і вони потроху заспокоїлись, прокльони та нарікання вщухли. Весь натовп мовчки, сумно поглядав на зелені круті береги Піткерну, лише дехто тривожно