Михайло Ноєвіч Пархомов - Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов

знала жалю. І все-таки за ці місяці він якось устиг звикнути і призвичаїтися до неї. Що ж, не він перший воює, не він і останній.

А втім, правильніше буде сказати, що він не тільки притерпівся до війни з її болем від постійних втрат, з кров'ю і смертями, а що вона стала ніби його життям, ця війна. Він навіть не помітив, як це сталося. Але тепер він уже не мислив себе поза війною, поза цим новим життям, а життя, як відомо, треба брати таким, яким воно е. Бо й справді, навіщо мудрувати лукаво? Себе не обдуриш. І долю теж. Краще не думати про небезпеку. Хіба в окопах легше було? Або в розвідці?..

Чого тільки не згадаєш на твердій койці, коли чути, як за обшивкою важко перекочується вода!..

Із самим собою він був чесний до кінця. Певна річ, він теж мріяв про подвиги. В дитинстві йому хотілося бути і Шкіряною Панчохою, і Айвенго, і партизанським ватажком Сандіно з далекого Нікарагуа, про якого писали в газетах, і Чапаєвим, і Щорсом… Тоді йому здавалося, що Нікарагуа і казкова країна Атлантида лежать десь за Воронцовським маяком. Та коли живеш у портовому місті і щодня бачиш людей у просяклих потом робах, книжна романтика швидко надокучить тобі. Тоді рано починаєш розуміти, що ця морська романтика не має нічого спільного з солоною морською роботою, і що, перш ніж стати капітаном Геттерасом чи Берінгом, треба довго лазити по вантах і драїти мідяніки. Зрозумівши це, він кинув у комірчину комплекти «Всемирного следопыта» і «Вокруг света», якими раніше так дорожив. Соромно мріяти про подвиги, лежачи на м'якій тахті і жуючи яблука. Подвиги здійснюються там, де заметіль, де шквальні вітри і свинцеві зливи, де останній сухар на п'ятьох…

Уже в перший день перебування на підводному човні Нечай встиг пригадати все своє минуле і вирішив більше не повертатися до нього. Навіщо? Тільки ятриш душу… Минуле здавалося йому примарним. Зараз реальністю був тільки душний відсік, годинник над головою, койки і хриплуватий низький голос Гришки Трояна, і поквапливий шепіт Ігорка… Через те він навіть не став читати «Комедію кохання» Генріка Ібсена, яка трапилася йому до рук. Життя, що про нього розповідалося в цій книжечці, теж було далеке від реальності. Без цієї комедії він міг обійтися.

А от Гасовського, Бєлкіна і Костя Арабаджі йому зараз бракувало. Він устиг прикипіти до них серцем. Усе найголовніше в його житті було пов'язане з ними Він розумів, що тепер до останніх днів йому завжди бракуватиме їх. Кажуть же, що треба з'їсти пуд солі, щоб узнати людину. А вони досить наковталися солоної водюки у морі, і в Одеських лиманах. Хіба ж можна про це забути?

Такими ж дорогими були йому зараз і Гришка Троян, Ігорок і Сеня-Сенечка. Він дивився, як вони стукають кісточками доміно, але сам не грав Він і в карти ніколи не грав.

Лампочки світилися не на повне розжарення, але їхнє світло рівномірно розподілялося по всьому відсіку, і через те здавалося яскравим і білим. Воно сліпило очі, як це буває, коли лежиш на березі моря під сонцем. У такому яскравому освітленні не було потреби, але в сусідніх відсіках, де люди несли бойову вахту, воно було необхідне. Нечай не знав, що діється в інших відсіках, не знав, де перебуває човен, та це його не турбувало. Було ясно, що човен іде по заданому курсу, туди, до чужого берега, е, якщо змусять обставини, вони повинні будуть відшукати якогось старого і спитати у нього: «Де твоєто моміче?», ніби він зовсім не старий, а юнак, і неодмінно повинен мати дівчину. Моміче — по-болгарськи дівчина, це Нечаєві пояснив Гришка Троян.

Але через те, що весь екіпаж човна був зайнятий своїм ділом, а він, Нечай, міг спокійно хропіти на койці, йому було прикро. Він не звик почувати себе зайвим, триматися збоку, ніби все, що відбувається навколо, його не стосується, і його хата скраю. Досі він ніколи не почував себе зайвим.

І коли наставав час сніданку, обіду чи вечері, і у відсік заходив матрос, — завжди приходив той самий матрос, — Нечай намагався не дивитися на нього. Цікаво, що він про них думає? Нічого не роблять, а ти їх годуй. Дармоїди… Матрос мав право так про них думати.

Йшла вже третя доба походу… Уже переговорили все. Зате про наступне завдання ніхто не проронив і слова, хоч усі тільки й думали про нього, не могли не думати.

Нечай, щиро кажучи, радів, що Сеня-Сенечка став його напарником. Якби його знову спитали, кого він хоче мати за напарника, Нечай, як і раніше, назвав би Сеню-Сенечку. І не тому, що на Шкляра міг покластися, а на інших ні. Не тому, що Шкляр йому більше подобався. Просто з ним Нечаєві було дуже спокійно. Сеня-Сенечка робив усе грунтовно, на совість. Візьме в руки «шведа» (він так назвав шведський ключ) і ніби зміниться на очах. Навіть сам Микола Сергійович величав його на ім'я та по батькові Семеном Семеновичем.

Не минуло й тижня, а Шкляр уже міг розібрати й зібрати торпеду мало не з зав'язаними очима, ніби це всього-на-всього затвор од гвинтівки. Але він не хизувався цим. Очі в нього були якісь наївні, дитячі. З ним приємно було помовчати — він завжди вгадував, який у тебе настрій. Про кращого товариша нічого було й мріяти.

Чорнії брови, карії очі…

Сеня-Сенечка стиха наспівував. Він співав і для себе, і для друзів. Про вишневі садки і зелені гаї-діброви, знайомі з дитинства, про тихі ставки і повноводий Дніпро.

— У нас усе-село голосисте, — сказав він, коли Ігорок спитав, звідки він знає стільки пісень. — Молодиці ідуть з поля — обов'язково співають. Як заведуть — за п'ять кілометрів чути. Сонце сідає за верби, череда бреде по дорозі. Як тут не згадаєш «Сонце низенько, вечір близенько…»

— Давай краще про море. — Ігорок зітхнув, приготувався слухати.

— Добре, — сказав Сеня-Сенечка.

Ты, моряк, красивый сам собою,

Тебе от роду двадцать лет…

Ігорок задоволено кивнув. Він був родом із Сибіру,