Михайло Ноєвіч Пархомов - Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов

місток підводного човна. Не втерпівши, озирнувся. Капітан-лейтенант махнув йому рукою. Тоді Нечай теж підняв руку. Прощай, Одесо!..

Маленький портовий буксир, несамовито чахкаючи чорним димом, відкрив перед човном бонову сітку, що загороджувала вихід з бухти.

За час війни цей човен уже вшосте мав перетнути Чорне море. П'ять далеких і важких походів були за плечима в його молодого командира старшого лейтенанта С. і комісара — старшого політрука Т.

На корпусі човна при денному світлі можна було побачити кілька вм'ятин. Верхні скельця рульового телеграфа потріскалися від осколків. То були сліди ворожих снарядів, бойові мітки… Зараз човен знову виходив із бухти, щоб, узявши курс на південний захід, вирушити до далеких ворожих берегів.

У небі й на морі кволо блимали зорі. Ледь чутно, у такт двигунам, тремтіли перегородки, і здавалося, ніби тремтить від напруження сама тиша.

Рівно опівночі екіпаж човна повечеряв. Люди їли окремо, кожен у своєму відсіку, на бойовому посту. Відсіки були розділені непроникними перегородками. Люки зачинялися герметично.

У підводників є непорушний закон: якщо глибинна бомба вибухне біля човна, пошкодивши обшивку в одному з відсіків, у ту мить, коли в отвір з шумом рине вода, ніхто не кинеться до люка, щоб, рятуючи своє життя, спробувати вискочити у сусідній відсік. З водою не жартують! Рятуючи себе, ти можеш занапастити всіх.

Але глухі перегородки не роз'єднували людей. Відповідальність за себе і товаришів робила кожного зосередженим, мудро-спокійним. Такими звичайно бувають у хвилину небезпеки тільки дуже сильні люди.

Якби з'явилася пробоїна і хлинула вода, вахтові відсіку одразу ж наглухо задраїли б люк, щоб залишити своє життя в цьому відсіку, відрізаному від усього світу. Так треба. Інакше не можна. Вони пустять стиснуте повітря, щоб постаратися затримати воду. Вони спробують також залатати пробоїну. Та якщо це їм не вдасться, вони мовчки загинуть, як належить морякам, щоб ціною свого життя врятувати човен і товаришів. Так треба. Такий закон підводників, непорушний закон морського братерства. Човен повинен жити.

О другій годині п'ятнадцять хвилин, звичні до темряви, гострі, як у яструба, очі сигнальника вгледіли на чорному, ледь помітному горизонті обриси якогось корабля. У небі поквапливо спалахнули дві розпізнавальні ракети. Полегшене зітхання: свої!.. Виявилося, що це свій есмінець повертався на базу після вогневого нальоту на румунські війська, які облягали Одесу.

Ніч змінилася днем. Човен ішов під перископом. Він спливав тільки вночі. Та й то на кілька годин.

У перископ було видно неозорі простори моря. Хвилі перекочувалися через перископ, затуляючи горизонт непроникною зеленню. Та за якусь мить у полі зору знову появлялися білі баранці. Море було пустельне тією зловісною пустельністю, яка постійно нагадує про небезпеку.

Внизу, у манюсінькій штурманській каюті над широкою навігаційною картою, що звисала зі столу, схилився штурман. Він не розгинав спини, не випускав з рук циркуля. Човен повинен вийти до берега в точно призначеному місці і точно в строк, щоб командир, уже вкотре піднявши перископ, наказав занотувати у вахтовий журнал коротку фразу: «Прямо по курсу берег».

Берег, чужий берег… Яким він буде? Гористим, високим чи спадистим, що стелеться над горизонтом ледь помітною темною смужкою?.. Човен ішов йому назустріч, намагаючись підійти так близько, щоб цього не могли собі уявити навіть спостерігачі берегових батарей і німецьких літаків, що курсують уздовж берега. Але до цього берега ще далеко.

Стрілки годинника показували пів на сьому,

У тісному, вузькому відсіку без ілюмінаторів не було ні теплих вечірніх сутінків, ні прохолодних осінніх світанків. Тут день нічим не відрізнявся од ночі. У всі щілини соталося рівне електричне світло.

Час відлічував тільки годинник. Стрілки вже кілька разів оббігли круглий циферблат з дванадцятьма поділками. Здавалося, вони шукали виходу і не знаходили його — скло міцно стягував мідний обідок.

Цей годинник було видно звідусіль. У сусідньому шостому відсіку чаклували вахтові електрики. Робоча напруга моторів передавалася перегородкам, тарілкам, у яких приносили страву, рукам. Їжу приносив вахтовий. Хлопець був сміхотливий, і хоч йому дуже кортіло спитати, як вони себе почувають і що поробляють на борту, він, пам'ятаючи наказ командира, обмежувався тим, що торохтів посудом і підморгував Троянові. На підводних човнах, як відомо, служить небагатослівний народ.

Вахтовий ішов, і вони знову на довгі години лишалися вчотирьох: Нечай, Троян, Ігорок і Сеня-Сенечка.

«Де твоєто моміче?..»

Якби ж він, Нечай, знав це!. Йому знову ввижалося її обличчя таким, як тоді, в останній довоєнний вечір, коли вона пустувала в його безкозирці…

Нечай старався не думати зараз про війну, яка була не тільки навколо, а й у ньому самому. Подумки він повертався у ласкаве довоєнне минуле. І йому ввижалися то Ганнуся, то мати і Світлана, які сиділи за столом, застеленим кремовою скатертиною з китицями, то друзі його юності — кореші з вулиці Пастера, з якими він бігав на водну станцію… Але од війни не можна було втекти, і в його думки вривалися насмішкуватий Гасовський, повільний Бєлкін, безшабашний Кость Арабаджі, і Нечай шкодував, що не розбудив Костя, не попрощався з ним. Кость ніколи не простить йому цієї образи. Вранці, побачивши порожні койки, Кость напевне обуриться. Відколи це йому перестали довіряти?..

Нечай бачив друзів у думках так чітко, ніби вони були поряд, у цьому ж відсіку. Вони були йому дуже дорогі, він тільки тепер зрозумів це. А люди, дорогі тобі, завжди з тобою, хоч би куди закинула тебе доля.

Про себе він намагався не думати.

Йому було двадцять років, навіть трохи більше. Школа, піонерська краватка, піонерські табори, освітлена арена цирку… А потім — служба на кораблі, війна… Через два місяці, у листопаді, йому сповниться двадцять один. А як же інакше? І через рік-другий… Та не треба загадувати наперед. Думаючи про майбутнє, він, однак, бачив себе в ньому таким, яким був зараз, хоч і розумів, що до цього майбутнього ще треба дожити.

Війна була нещадна і часто несправедлива, вона не