Павло Архипович Загребельний - Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний

Вони тягали пилку догори зубцями по тiй самiй шпалi до самого вечора, i нiхто цього не помiтив.

Увечерi весь барак гудiв. Всi забули про сон, про втому, всiм хотiлося познайомитися з дивним новаком, поговорити з ним, розпитати, звiдки вiн i хто. Дивувалися, що такий молодий, а вже офiцер. Обiцяли, що пiдтримають його, запевняли, що вiд сьогоднi вiн не буде самотнiм.

Тут, у цiй штрафнiй проклятiй командi, де минали довгi мiсяцi, поки люди могли познайомитися, де не вiрили словам (бо слова в неволi втрачали свою цiну), де кожен засинав i прокидався тiльки з своїми власними думками, боячись подiлитися ними з сусiдом по лiжку, тут раптом з'явився юнак, що за один день зумiв завоювати загальне довiр'я. Всi бачили, як його били, бачили, як вiн зцiплював зуби i не вiдставав, i кожен з них думав у ту хвилину, що й вiн би змiг отак не боятися ударiв, що й у нього б вистачило мужньої впертостi для боротьби з ворогом. I тому цього вечора вже нiхто не боявся, нiхто не остерiгався промовити якогось занадто смiливого слова, бо тепер слова знову набували своєї цiни, цiна слова була завойована кров'ю цього юнака.

Сашко Антропов довго слухав усi цi розмови, тодi розiгнав усiх од Андрiя, заявивши, що тому треба вiдпочити, i коли лягли, сказав Коваленковi:

— А я думав, ти свистун.

— Що таке "свистун"? — не зрозумiв Андрiй.

— Та є такi добродiї — красивi слова говорять, а до дiла дiйде — i стоп машина: кочегар лопнув.

— Яке там дiло, — буркнув Андрiй.

— А ти не пишайся, як кошеня в попелi. Раз тобi старшi кажуть, ти мовчи й не будь шаблонним. Зрозумiв?

— Не дуже.

— Я, брат, теж такий одчаяний, як ти, тiльки не одважувався одразу iти проти шерстi. Принюхатися хотiв.

— Довго ж ти принюхувався, — насмiшкувато кинув Андрiй.

— Довгенько — тепер i сам бачу. Вiйна б могла кiнчитися, а Сашко Антропов ще б вагався. Зате тепер я покажу! Ось моя рука. Держи!

— А далi? — стискуючи його руку, спитав Коваленко.

— Поступаю в твоє розпорядження. Все, що буде треба, Сашко Антропов виконає як штик.

— Який з мене командир, — усмiхнувся Андрiй. — Давай краще спати.

— Ти менi рота не затикай, — розсердився Сашко. — Спати! Що я дитина, що ти мене спати вкладаєш. Он i Павлуня не спить, прислухається до нашої розмови. Правда ж, Павлуню?

— А менi яке дiло? — сердито вiдповiв Банников. — Можете говорити про що хочете. Я однаково втечу звiдси.

— Бачив? — пiдштовхнув Антропов Андрiя. — I нашого сибiряка зачепило за живе. Знову заговорив про втечу. От за це люблю! По-моєму! То як, по руках?

— Побачимо, — ухильно вiдповiв Коваленко, у якого перед очима стояв зараз Микола Петрович i, сплiтаючи золотий солом'яний джут, говорив: "Головне, Андрiю, це пильнiсть. Не треба боятися, але треба бути обережним". Та вiн уже добре знав, що Антропову буде вiрити. Грубуватi зовнiшньо люди завжди прямi й щиросердi. Сашко говорив лише те, що думав.

Людина страждає найчастiше через те, що не одержує того, чого їй хочеться. Щоб менше страждати, треба менше хотiти. Так говорив Дiоген.

Що ж, вони намагалися тепер не згадувати майже нi про що. Забули про людську їжу, звикли носити на ногах замiсть зручного шкiряного взуття важкi, мов кайдани, колодки, вкривали свої тiла рiзнокольоровим дрантям. Роки, довгi роки вони не дивилися в очi своїм дружинам, не чули смiху своїх дiтей, не чули голосу своїх матерiв. I не знали, чи вдасться ще бодай раз на них додивитися й почути. Їхнi ноги вже так давно не ступали по ласкавiй рiднiй землi, а спотикалися на чужому кремiннi, i нiхто з них не мiг з певнiстю сказати, що йому ще вдасться топтати ряст бiля Днiпра чи Волги.

Але у всiх їх було бажання, якого нiщо не могло збороти, яке не зникало нiколи, яке носили в серцях. Це було бажання довiдатися про фронт i допомогти фронтовi. Щодня вони питали один одного: "Ну, як там нашi?". Щодня, щогодини вигадували новi й новi плани визволення, тисячi планiв. Плани рiдко вдавалося здiйснити, i люди страждали вiд цього найбiльше. Вони вважали себе найнещасливiшими в свiтi, i часто забували, що коли не завжди можливе щастя, то завжди можливий героїзм. Про це треба було нагадувати. I це мав зробити в штрафнiй командi не хто iнший, як Андрiй Коваленко. Чому саме вiн? Хiба вiн був тут найрозумнiший, найдосвiдченiший, найсмiливiший? "Я тут свiжа людина, менi все виднiше, нiж iншим", — виправдовувався вiн перед самим собою.

Вже другого дня йому в вагонi вдалося знайти пожмаканий, порiвняно недавнiй номер "Фелькiшер беобахтер" i увечерi, коли, перелiчивши, їх зачинили в кiмнатi, Андрiй став читати товаришам зведення з фронту.

Верховне головнокомандування нiмецької армiї повiдомляло, що бої точаться на Днiпрi, пiвденнiше Кременчука, а також у районi Днiпропетровська й Днiпродзержинська.

— То так i знай, що вони вже чкурнули звiдти, як зайцi, а тепер пишуть про бої, - сказав хтось.

— Вiдписуються, — пiдхопив iнший.

— А нашi, бач, жмуть, — додав третiй захоплено.

— Ще й як.

— Незабаром I тут будуть.

— А ти ж думав? Не те що ми.

— А що ми?

— Та що — сидимо…

— Сидiтимеш…

— З таким характером що ж iще робити!

— А ти геро-ой!

— Та вже не такий, як ти!

Суперечку припинив Антропов.

— От що, братцi, всi ми герої, всi ми розумнi, та тiльки в дурнi пошилися. Давайте краще домовимося зробити так, щоб у нас щодня була свiженька газетка. Раз є кому читати, значить треба, щоб було що читати. Правильно я кумекаю?

— Що там газетки читати, — похмуро буркнув Павлуня Банников. — Утiкати звiдси треба.

— Втiкати — це потiм, — махнув на нього Антропов, — а зараз я за газету голосую. Хто