Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

Братня поміч нам потрібна, як в біді наш дух знеможе.

РОЗМОВА АВТАНДІЛА З ШЕРМАДІНОМ, КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД'ЇЗДИВ

Шермадіну змовив витязь перед тим, як звідси йти:

«День оцей потішив серце, дав надіям він зрости,-

Він покаже невідкладно, що для мене зробиш ти».

Хай слухач прославить нині їх сягання до мети!

Витязь мовив: «Не пускає Ростеван мене у гніві,-

Він не знає, як, для чого, де живуть серця правдиві.

Ні, я вмру без Таріела в горі й самоті журливій!

Не поїду - бог ніколи не прощає клятви лживі.

Я рішив безповоротно з ним ділити дальші дні,

Бо лиш зрадник радий завше все спаплюжити в брехні.

Серце, з другом розлучившись, стогне, плаче вдалині,

Навісніє, лементує: «Горе-горенько мені!»

Щоб довести друзям дружбу, є три вчинки, три науки:

Це - бажання бути вкупі та обурення з розлуки,

Це - дари, щоб не втомились дарувати щедрі руки,

Це - увага й допомога, мандрування, повні муки.

Розмовляти годі! - треба стримать бесіди розлив!

Хай би мій від'їзд таємний серце зранене зцілив.

Доки я іще з тобою - прислухайся ти до слів

І пильнуй, додержуй ревно те, чого тебе я вчив.

Перше діло: служба князю, вірність князю без олжі,-

Появи ж свої чесноти, кривди ж бо тобі чужі,

Війську будь за воєводу, дім мій пильно стережи.

Добре ти служив - ще ліпше нам віднині послужи!

Хай твої зусилля стануть ворогам за перешкоду,

Будь лихим до лиходіїв, будь ласкавим до народу.

Як вернусь, тоді одержиш ти прещедру нагороду,

Бо заслуга перед паном не загине звіку-зроду!»

Шермадін заплакав гірко, річчю вражений отою,

І сказав: «Мойого серця не злякати самотою,

Та без тебе присмерк тужний заповине серце млою.

Можу я тобі придатись, тож візьми мене з собою.

Хто чував, щоб витязь в мандрах захотів самотнім бути?

Хто чував, щоб вірні слуги пана кинули в мить скрути?

Що зроблю я тут, безстидний, як поїдеш вдалину ти?»

Витязь рік: «Не зможуть сльози рішенця мого схитнути.

Чи не певен, чи не вірю я в твою любов пригожу?

Та цьому не бути - знаю долю я свою ворожу.

Хто, крім тебе, ще достоїн тут лишитись за сторожу?

Серце втіш, повір,- тебе я взять не можу, ні, не можу!

Я, міджнуром ставши, йтиму по міджнуровій путі,

Буду лити кров і сльози в мандрах десь на самоті,

На полях шукати втіхи, не марчіти в забутті.

Знай: така є воля світу, так ведеться у житті.

Я далеко йду від тебе - не забудь мене, люби!

Не боюсь ні самотини, ні ворожої юрби,-

Витязь, навіть в горі, мусить мати міць для боротьби.

Зневажаю тих, що духом підупали в час журби!

Що мені життєві втіхи? Огірочки переспілі,

Що лиш дурні з них радіють. Вірний другу я на ділі.

В сонця виблагав я дозвіл - відпустило в мандри смілі.

Так, я друга не покину, хоч краї покину милі.

Ось візьми й віддай негайно заповіт мій Ростевану,-

Вас йому я доручаю, як розважливому пану.

Я помру,- себе не страчуй, сатанинську кинь оману,

Тільки плач, хай сльози кануть, ще роз'ятрюючи рану».

ЗАПОВІТ АВТАНДІЛА ЦАРЕВІ РОСТЕВАНУ, КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД'ЇЗДИВ

Заповіт він сів писати, жалісливі склав листи:

«Царю мій, таємно мушу я на розшуки піти,-

Палія душі моєї я не можу не знайти.

Наче бог, будь милостивий і мандрівника прости!

Знаю - згодитись зі мною я тебе колись примушу,

Адже вірності до друга не -зречуся, не порушу;

Слово вдумливе Платона я тобі згадати мушу:

«Лжа й дволичність шкодить тілу, потім нівечить і душу».

Знаю я, що лжа - одвічне джерело усіх скорбот.

Кинуть друга, що за брата він любіший у сто крот?

Ні, не кину, не змарную філософських знань і цнот!

Ми вчимось, щоб дух наш злинув до гармонії висот.

Ти читав, що про кохання нам апостоли писали?

Обміркуй же, пригадавши їх напучення й ухвали:

«Нас любов підносить» - дзвоном мислі мудрих пролунали!

Ти не віриш,- що ж промовлю я до темної навали?

Мій творець, мене могуттям обдарує щедро він,

Він - незрима сила й поміч для створінь і для тварин,

Він - безсмертний бог, що змірив грань буття і світу плин,

Він, який миттєво створить сто - з одного, з ста - один.

В божій волі - все на світі, і помітне й непомітне.

Без промінь троянда в'яне і фіалка не розквітне.

Всі радіють, як побачать щось прекрасне, щось тендітне.

Ні, моє життя без нього - животіння безпросвітне!

Ти прости мені непослух, що твою накликав лють:

Я іду, мов полонений, де чуття