Барбара Космовська - Позолочена рибка

— Я знаю, що це небагато, — Аліція поклала перед біологічкою кілька роздрукованих сторінок. — У мене ще є фотографії, — додала вона, висипаючи з конверта пронумеровані фотки. — Залишився ще місяць. Може, встигну?

— У такому темпі — навряд, — скептично зітхнула вчителька. — Але спробуймо! — пожвавішала вона, добачивши зневіру в очах Аліції.

— Для мене цей конкурс дуже важливий, — Аліція глянула на найбільшу фотографію. — Спершу я збиралася писати про птахів, але тепер хочу про ящірку. Я так брата називаю, — пояснила вона й на мить до неї повернулася колишня усмішка.

— Тема гарна. І фотографії чудові, — Хлорела підносила до окулярів нові й нові знімки ящірки, яку Аліція упіймала в різних ситуаціях. — Якщо добряче попрацюєш… — почала вона, та відразу махнула рукою. — Нащо я тобі про все це говорю! Ти ж сама хочеш устигнути…

Коли Аліція збирала нотатки, учителька зупинила її.

— Послухай, Аліціє, — тихо озвалася вона. — Є в житті важливіші справи, ніж конкурс. Якщо не встигнеш цього року, підеш наступного. У моїх очах зараз ти виграєш звання на найкращу сестру. Байдуже, що це неофіційні змагання і про них відомо лише нам двом. Найважливіше, що ти даєш собі раду, і твої зусилля потрібні більше твоєму братові, ніж світовій науці всі книжки про ящірок разом узяті.

— Спасибі, — прошепотіла Аліція. І швидко вийшла із класу. Вона сердилася на себе, що дрібки співчуття виявилося достатньо, аби вона ледь не розплакалася.

На щастя, біля вікна на неї чекала Сара з величезним бутербродом з куркою й салатою.

— Тримай, — простягнула вона їй цю тонну калорій, і сама встромила зуби у свою булку, щедро политу майонезом. — Я захопила й для тебе, бо твій сніданок удома, певне, лише розморожується.

— Що ти! — заперечила Аліція з напханим ротом. — Мама останнім часом показує клас! Сама готує! Іноді я навіть сумую за колишніми замороженими напівфабрикатами, бо вони принаймні не були пересоленими.

— Ти натякаєш, що твоя мама… гм, гм… закохалася?

— Зовсім я не натякаю. Так воно і є.

— Ти вже познайомилася зі своїм другим татком? — Сара обожнювала заплутані родинні історії, і Аліція ладна була закластися, що в майбутньому її подруга стане свахою або спеціалістом у галузі сімейного права.

— Ще ні. Але, здається, я навчилася трохи по-іншому сприймати вибір моїх батьків. Зараз я не уявляю, що могла б не знати чи не любити Клаудію.

— Цю Міс Літа? — згадала Сара.

— Ні. Клаудію. Тепер я не люблю, коли її так називають.

— Бачиш? — Сара засмутилася. — Я ж тобі колись пояснювала, що іноді розлучення краще, ніж безнадійні скандали. А ти мені не вірила.

— Може, інколи це справді так? — задумалася Аліція. — Просто я такого в нашій сім’ї не сподівалася. Батьки поводилися цивілізовано, а я помилково сприймала це як кохання.

— Я б чимало віддала, якби мої старі бодай один день проголосили святом мовчання… Може, тоді вдалося б почути себе самих і їм зробилося б соромно? Останнім часом вони використовують власних дітей. Мене ні, бо я такого не дозволю, але малим точно не пощастило, — Сара спохмурніла і їсти їй розхотілося. Рештки булки вона бездумно викинула до смітника.

— Тобто… Не розумію, — зізналася Аліція. — Як це — використовують власних дітей?

— Втягають у свої розборки. Намагаються підкупити, перетягнути на свій бік. А найсмішніше те, що жодне з них не має рації. А дівчатка залякані й уже самі не знають, кого їм підтримувати, тата чи маму.

— Ти повинна їм допомогти! — обурилася Аліція. — Крім того, батьки не мають права так робити!

— Права? — пирхнула Сара. — Усі закони в нашому домі встановлюють старі. І ці закони щодня інші. А ми, діти, просто не маємо жодних прав і вже навчилися так жити.

— Не можна, щоб усе було аж так погано! — співчутливо прошепотіла Аліція.

— Авжеж. Два тижні тому батько впав зі сходів. Та не лякайся ти так! — Сара знущально посміхнулася. — Він був бухий, як уболівальник другої ліги й просто гепнув на сходовій клітці об бетон. А мати, коли з’ясувалося, що він весь у синцях, взяла лікарняний, щоб його доглядати!

— Значить, юна його кохає, — поспішно зауважила Аліція.

— Ну ти наївна, Алю! — Сара закопилила губу. — Вона повинна була його вилікувати, щоб мати з ким воювати! Кілька днів хатній ринг був порожнім, і це їм обом страшенно заважало! Якби кохання вимірювалося сварками й образами, мої старі були б парою століття! Тому я іноді боюся, що теж так житиму. Кажуть, що ми переймаємо від родини певну модель життя й потім самі її розвиваємо. Я про це читала в якомусь бабському журналі.

— Дурниці! — заспокоїла її Аліція. — Ну ти сама подумай. Якщо мої тато й мама не могли знайти спільної мови, то мені в майбутньому теж треба готуватися до розлучення?

— Сама не знаю, — безпорадно зітхнула Сара.

— Якщо ти вже віриш у таку родинну спадковість, то подумай про моїх дідуся й бабусю. Вони й зараз щасливі разом. На додачу, відтоді, як не грають у карти, то взагалі не сваряться.

— Ідея! — Сара ляснула себе по стегнах. — Давай ніколи не гратимемо в карти!

— Можемо грати, але не з нашими хлопцями! — запропонувала Аліція.

Удома на неї чекали дві новини. Гарна й погана. Мама показала їй відповідь зі стокгольмської клініки, де підтверджувався термін консультації Фридерика.

— Залишилося менше, ніж місяць! — зраділа Аліція.

— Але є інша проблема, — мама посміхалася, але в голосі вчувалося хвилювання. —