Автор невідомий - Народні казки - Італійські казки

заставлений рябчиками, фазанами, вином і фруктами. Отож буде нам їсти й пити досхочу.

Аж ось, нарешті, й довгожданий час обіду.

Добре зголоднілі гості порозсідалися за великим столом і, сподіваючись чогось таємничого, затамували подих.

Ось П’єр Леоне відчинив золоту скриньку й наказав:

— Подай нам…

Тієї ж миті з неї як вискочить сім здоровенних чолов’яг із замашними киями та як кинуться молотити всіх підряд, де тільки влучать!

П’єр Леоне зі страху та болю випустив із рук скриньку, і семеро здорованів лавою пішли на гостей, частуючи їх ще дошкульнішими ударами.

Розпачливі крики долетіли до Джеппоне, і він притьмом побіг до будинку П’єра Леоне, непомітно підкрався до золотої скриньки, зачинив її і взяв із собою.

Якби не він, у П’єра Леоне та його гостей жодної цілої кісточки не лишилося б. А Джеппоне приніс додому ще й золоту скриньку. Відтоді його родина зажила в достатках і в повній безпеці.

Генерал Фанта-Гіро

Був собі в давнину король. І мав він три дочки. Найстаршу звали Кароліна, середульшу — Ассунтіна. А найменша звалась незвичайно — Фанта-Гіро. Як королівна тільки народилась і розплющила свої карі блискучі оченята, всі аж у долоні сплеснули — така вона була гарнесенька. В цілому королівстві ще ніколи не бачено такої вроди. Тому-то й ім’я їй дали таке, якого доти не мала жодна дівчина у світі, — Фанта-Гіро. А тронів цей король мав не один — аж три: синій, чорний і червоний. На синьому троні король сидів, коли був веселий, на чорному — коли сумував, а на червоному — коли йшлося до війни.

Якось прибігли до нього в тронну залу всі три дочки, щоб сказати батькові: «Доброго ранку!», а він сидить на червоному троні.

— Що сталося, тату? — запитали його дочки.

— Сусідній король іде на нас війною, а я хворий і не знаю, що робити. Кого поставити на чолі мого війська? От якби у вас був брат, він оце став би генералом, полководцем.

— Якщо дозволите, — озвалася старша дочка, — я буду генералом. Гадаєте, я не зумію командувати солдатами?

— Е, не жіноча це річ, — зітхнув король.

— А ви все ж таки доручіть мені очолити військо, — сказала Кароліна.

— Це, зрештою, можна було б, — згодився король. — Але пам’ятай: тільки-но почнеш у поході базікати про всілякі жіночі дрібнички — ти вже не генерал. Тоді відразу повертайся додому!

Так і зробили. Король наказав своєму вірному зброєносцеві Тоніно сідлати коня й супроводити королівну на війну, а якщо Кароліна хоч обізветься про якийсь жіночий дріб’язок, то негайно везти її назад.

Отож королівна й зброєносець скочили на коней і на чолі війська вирушили назустріч ворогові. Ось уже проїхали чимало й дістались до річки. Берег її поріс очеретом.

— Ох, який чудовий очерет! — вигукнула раптом Кароліна. — Якби він ріс у нас удома, скільки б можна було наробити веретен!

— Стривайте, королівно, — промовив Тоніно. — З наказу короля я змушений відвезти вас додому, бо ви заговорили не як воїн, а як жінка.

І все військо зробило ліворуч кругом, і рушили вони назад.

— Ану ж я поведу військо! — звернулася до короля Ассунтіна.

Знову вирушило військо в похід. Цього разу на чолі з Ассунтіною і вірним зброєносцем короля Тоніно.

Довго-довго вони їхали. Переїхали вже й ту річку. Ассунтіна ні пари з вуст. Та тільки-но дісталися до молодого каштанового гаю, Ассунтіна й каже:

— Які крислаті каштани! Скільки веретен можна було б наробити з їхнього гілля!

— Постривайте, королівно, — наказав Тоніно. — Це вже говорить не генерал, а жінка. Вертаймо додому!

І все військо з усім спорядженням рушило назад. Король трохи не збожеволів.

Прибігла тоді до нього найменша дочка — красуня Фанта-Гіро.

— Ні-ні, — сказав король, — ти ще дитя! Куди тобі до війська?

— Любий таточку, — мовила дівчина. — Невже ви мене любите менше, ніж моїх старших сестер?

Що мав діяти король? Узяв він та й призначив генералом найменшу свою дочку.

Вона надягла бойові лати, підібгала довгі коси під високий шолом, узяла меч і два пістолі й наказала звати себе генералом Фанта-Гіро.

От вирушили в похід утретє. Зброєносець їхав поруч із королівною. Довго вони мчали мовчки. Переїхали річку в очеретах — Фанта-Гіро мовчить. Минули й каштановий гай — Фанта-Гіро ні пари з вуст. Ось уже й кордон, а за ним вороже військо.

Фанта-Про й каже до Тоніно:

— Перш ніж розпочати битву, я хочу переговорити з королем, моїм супротивником.

Королем виявився вродливий юнак. Тільки-но він побачив Фанта-Гіро, йому одразу здалося, що це дівчина, а не генерал. Він запросив її до свого палацу, щоб перед початком битви з’ясувати, з якої причини почалась війна. Коли вони приїхали до палацу, юний король побіг до своєї королеви-матері.

— Люба матінко, — сказав він їй, — я привіз із собою в гості ворожого генерала.

Та аби ти його тільки побачила! Його карі очі, його рожеві уста! А його ніжний голос!..

Фанта-Гіро, цей генерал ворожий, Який же він стрункий, який він гожий! Він так на дівчину-красуню схожий!

— А ти поведи його до збройної палати, — порадила королева. — Якщо цей генерал таки дівчина, то зброя його не зацікавить.

Молодий король так і зробив. Але не встиг генерал Фанта-Гіро переступити поріг збройної палати, він аж скрикнув від захоплення. Молодий воїн здіймав із стін мечі, шпаги, торкав їхні вістря пальцем, пробував, чи зручні