Андрій Анатолійович Кокотюха - Язиката Хвеська

гучною назвою «мерія» була ще рядовим міским виконавчим комітетом. Стиль цієї забудови хтось мудрий обізвав «брежнєвським ампіром». Порівняно зі «сталінським ампіром» він виглядав помпезно та убого. Але якщо за часів правління Леоніда Брежнєва так виглядали всі офіційні забудови хоч у Росії, хоч в Україні, хоч у Молдавії, то навіть помпезна архітектурна убогість мусила мати своє стильове визначення.

Перпендикулярно до будинку мерії та оркестру, який викомарював козацький марш, так само вишикувалися дівчатка в українському національному вбранні з обремками квітів. За ними маячили дорослі, офіційно вдягнені та напружені. Одна дівчинка тримала на вишитому рушнику коровай із сільничкою по центру хлібини.

— Уже ж хліб-сіль були…, — вирвалося в Бойка. — Не перестараються?

— Там, на дорозі, устрічали дівчатка зі школи номер два, — пояснив Коля. — А ось ці — з ліцею номер один. Комерційного. Мерова сестра — директорка школи, а мерова жінка — директорка ліцею. Це політика, старий.

— Ну?

— Гну! — невміння старого друга давати оцінку подібним серйозним ситуаціям починала дратувати Зубка. — Баби між собою мало не побилися в кабінеті Чортіва! Як раз тоді, коли вирішували, дівчатка з якого навчального закладу будуть гостей зустрічать. Бач, консенсус знайшли: біля в'їзду в місто хліб-сіль дає школа, тут, біля мерії — ліцей. Ясно тепер? Тоді вперед!

Гості знову вибралися з автобуса. Дівчинка з хлібиною поспішила до Марселя. Пам'ятаючи невеличкий конфуз, той запитально глянув на Бабкіна. В свою чергу, Костя теж не хотів брати на себе відповідальність за повторний конфуз, тож штовхнув ліктем Бойка. Зрозумівши з його міміки — треба щось робити, Максим смикнув за лікоть Зубка. Тим часом дівчинка з короваєм уже наблизилася до гостей майже впритул і чекала, поки в неї заберуть важку хлібину.

— Бери, — розпорядився Коля.

Марсель відламав скоринку, вмосив у сіль, пожував, прийняв хлібину і відразу відступив убік. Дівчинка сміливо зробила несподіваний для дитини в українському національному вбранні реверанс, після чого, сповнена достоїнства, повернулася до гурту, гордо тримаючи голову. Коровай Марсль передав по ланцюжку, в результаті хлібина опинилася у водія, який прилаштував її в салон поруч із попереднім короваєм.

Тепер, коли з останніми урочистими формальносями було покінчено, музика замовкла і на передній план висунувся чоловік, дже схожий на бригадира передової тракторної бригади, на якого вдягнули костюм, куплений у центральному універмазі столичного міста. Гості правильно зрозуміли — з ними йшла знайомитися перша особа міста, міський голова.

— Як той казав, ласкаво просимо, назад не виносимо! Значить, оце наші гості, ага! — «бригадир» по черзі потиснув усім руки, скоромовкою промовляючи: — Чортів. Чортів. Ілля Іванович.

Біля Масреля «людина-бригадир» затрималася трошки довше.

— Ілля Іванович Чортів, міський голова.

На передній план висунувся Григорій Боженко, «людина-виконроб».

— Це, Івановичу, містер… Коротше, Марсель Вашингтон. Як американська столиця.

— Уошингтон, — поспішно виправив Зубок.

Про таке прізвище для сина американського мільйонера компанія домовилася ще вчора. Марсель навіть сам його вибрав, захопившись у якійсь певний момент грою. Але Зубок вцю хвилину зловив себе на думці: насправді ж він не знає, яке прізвище носить Марсель.

— Хай як кому зручно, — відмахнувся Чортів і прямо запитав у темношкірого гостя: — Не родич?

— Кому? — втрутився Боженко.

— А я хіба до тебе, Грицько, говорю? — мер навіть не повернув голови в бік «виконроба».

— Він усе розуміє, тільки говорить не тойво…, — прийшов на виручку Зубок.

— Головне, аби все розумів, — промовив Чортів і уточнив Марселю своє питання: — Президенту американському не родич?

Марсель, не витримуючи такого блискавичного напору, глянув на Бабкіна. Той зробив півкроку вперед.

— Ви якого президента маєте на увазі? Джорджа Вашингтона чи…

— Його, — кивнув Чортів. — То як, Марсель, Вашингтону не родич? Тому, на честь кого місто називається. Ну, американське, столиця ваша, де всі президенти сидять.

Бабкін кахикнув.

— Джордж Вашингтон, шановний Іллє Івановичу — той самий президент, зображений на купюрі достоїнством у один долар США. Ви хочете знати, чи не родич містер Уошингтон американському президентові Джорджу Вашингтону?

— Ну да, — відповів мер і додав: — Як той казав.

— Розумієте… Як би це пояснити… Джордж Вашингтон був білим. Але в Америці давно покінчено з расизмом. Про що яскраво свідчать результати останніх президентських виборів у цій країні. Тому з огляду на вимоги політкоректності не буде помилкою вважати, що наш Марсель може бути причетним до давнього роду тих самих Вашингтонів. До того ж мішані шлюби в Америці не рідкість.

— Ага, значить, — промовив Чортів.

Вся компанія дивилася на Бабкіна, роззявивши роти. Але навіть сам Бабкін не чекав від себе такої глибокої за змістом тиради. Причому тирада ця помітно вразила Іллю Івановича Чортіва — його нижня щелепа теж трошки опустилася донизу.

— Ну, значить, розібралися, як той казав, — промовив він, аби якось виборсатися з цих генеалогоічних нетрів. — Словом, товариство, програма в нас така. Зараз невеличка робоча нарада, послухаєте, чим наше місто живе, як той казав. Потім поїдемо в ліцей і в другу школу. Там теж не дуже довго, бо треба ще містом проїхатися. Заїдемо на арматурний завод, значить. Потім подивимося пам'ятник Шевченку, — якщо попереднє оголошення стосувалося всіх присутніх, то тепер мер знову звернувся персонально до Марселя. — У нас, знаєте, в Україні так само пам'ять шанують, як у Америці. Своїх геніїв шанують теж, і вони теж на наших грошах є. У вас у Америці поетів на грошах друкують?

— Тільки президентів, — поквапився відповісти за нього Бабкін. Марсель лише ствердно кивнув.

— О, бач, а у нас друкують! — Чортів витягнув з кишені гаманця, витяг дві купюри. — Диви, оце на сотці старого зразка — старий Шевченко, а на новішій — молодий Тарас.

Хазяйновито заховавши гаманця назад, мер знову звернувся до всіх.

— Ну, а потім — неофіційна частина, там заодно і поговоримо, скільки тієї ночі…

Бойко кахикнув і почав тупцяти на місці. Ночувати в їхні плни не входил, і максим відчув — ось він, перший невеличкий збій у чітко продуманому плані. Але те ж саме відчув і Боженко. Розуміючи, як це небезпечно — віддавати свою групу підтримки на поталу Чортіву в ситуації, яка до середини ночі вийде з-під будь-якого контролю, він нагадав:

— Івановичу, гості на ніч не лишаються… Будній день, в усіх справи…

— Ось ти і простежиш, аби вони нормально на Київ поїхали! — тицьнув на нього пальцем мер, знову повернувся до гостей. — То як, приймається план?

— Якщо тільки все оперативненько, — з поважною діловитістю промовив Бабкін. — Бо в нас, знаєте…

— Знаю, — сказав Чортів. — У нас те саме. Так шо, господа, як той казав, поїхали-погнали?

6

Від того, як