Джефрі Тріз - Слідами змови

— На тім боці стоїть мій дім, — похвалилася вона. — Вікна в ньому із справжнього скла, а на стінах висять гобелени. І земля, багато-багато землі. Коли я виросту, все буде моє. Ось що хотів привласнити той мерзотник Філіп. Він мріяв з'єднати наші маєтки, докупити ще землі — а то й украсти — і стати за повновладного хазяїна всього обширу від Пенріта до Кезіка.

— Ми йому вставимо палицю в колеса, — пообіцяв я.

Наступного ранку за проводаря нашої валки став я, і ми рушили далі на захід малолюдними путівцями, що ведуть через болота між Алсвотером і Скідоу. Ми навмисне обминули Пенріт. Надійшла пора братися до діла, а в місті було багато народу, і торгівля нас би затримала надовго. Сонце ще не встигло підбитися вгору, як ми вже обминули Грейт Мел, і перед нами по той бік долини з'явилася Бленкетра, тьмяно-сіра в світлі яскравого ранішнього сонця, — моя гора, мій рідний дім. Якими нестерпно довгими видалися нам ці останні милі. Діставшись до нашої долини, ми поклали їхати поволеньки, щоб не викликати ніякої підозри. Ми заходили в кожну хату, і я щоразу червонів і схилявся над паками краму, щоб не впасти в око сусідам, які знали мене з колиски. На щастя, всі розмови провадив Том, а коли треба було, на допомогу йому ставала Кіт, і мені жодного разу не довелося розтулити рота, крім одного випадку: у відповідь на запитання жалісливої місіс Бел, чому в мене зав'язана голова, я буркнув:

— Упав з коня.

Сонце вже звернуло з полудня, коли ми перебрели на конях через бурчак і побачили зелений моріжок перед сірим будиночком, що притулився під горою.

— Обережно, там білизна! — вигукнула застережливо мати, вибігаючи з сіней і роздивляючись на нас з-під долоні.

Біла, щойно випрана білизна була розіслана на густій траві й пригнічена каменюками, щоб її, часом, не здув вітер. Мати дивилася на нас, як на чужинців, але всміхнулась, побачивши великі паки. Вона любила порпатися в крамові, що його приносили мандрівні крамарі. Це була одна з небагатьох розваг для жінки, що жила далеко від ринку й не мала коли їздити до міста.

— Добридень вам, — привітно мовила мати до Тома, коли він скочив з сідла. — Що ви привезли? Всі шовки Китаю й парфуми Аравії?

— Щось набагато коштовніше, добродійко, — відповів, уклоняючись, усміхнений Том, і я, нетямлячись із радощів, кинувся їй в обійми.

Самі можете уявити, як минули перші години. Ви знаєте, що таке мати, і, може, вам доводилося вертатися додому після довгої, на цілий рік, розлуки.

— Але я гадаю, що тобі все одно не слід було приїздити додому, — стривожено говорила вона. — Не знаю, що скаже твій тато, коли побачить тебе в хаті. Ми, звичайно, раді прийняти тебе й твоїх друзів! Проте, — похитала мати головою, — це небезпечно.

З Томового дозволу я сказав, що перебуваю на службі в королеви. Швидше сер Філіп опиниться у в'язниці, ніж я.

— Однак, — зауважила мати, — він не повинен знати, що ти вернувся, інакше це поруйнує всі плани містера Бойда. — Вона наморщила задумано брови. — Ви можете покластися на більшість сусідів, але не на всіх. Серед них є деякі, що хочуть підлизатися до сера Філіпа. Принаймні так подейкують люди. — Вона повернулася до Тома й винувато сказала: — Ми б радо дали вам притулок, містере Бойде, і знайшли б надійну схованку в хаті, проте навряд чи так було б добре. Все одно якось воно виявиться, і серед людей піде поголос. Ми за себе не боїмося, але це завадить вашій роботі.

— Я розумію, місіс Браунріг.

— Відколи Пітер кинув той камінь, — сказала усміхаючись мати, — наш дім зажив великої слави. Правда, не такої, що її доводиться соромитись.

— Ваша правда. Нам слід отаборитися в якомусь іншому місці.

— Надумав! — вигукнув я. — Ми знайдемо притулок у Цитаделі.

— Це якраз те, що нам потрібно, — весело сказав Том. — Ви питаєте, чи нам тут буде зручно? Ой чоловіче! Коли доводиться ночувати в тісних шафах, сидіти в річці по шию в воді і пливти сотню миль у баркасі, навантаженому смердючою рибою, — отоді тільки зрозумієш, що таке зручність.

— Ну що ж, гаразд, — сказав, повагавшись, батько. — Коли вам що-небудь буде треба, то по заході сонця навідайтесь на ферму. Ніхто з нас і близько не підійде сюди без вашого на те запрошення.

— Так буде безпечніше, містере Браунрігу.

— На добраніч, тату, — мовив я.

— На добраніч, Пітере. На добраніч, дочко. Спокійної вам ночі, містере Бойде.

Батько взяв свій ціпок і пішов стежкою; його постать здавалася тінню на тлі осяяної місяцем гори.

З Цитаделі виявилося чудове сховисько. Нависла скеля надійно захищала нас від негоди. Ще завидна ми нарвали папороті і, постеливши принесені з дому ковдри, влаштували зручні постелі. За який десяток кроків од нас тік струмок з доброю водою і, якщо ви пам'ятаєте, недалечко стояла вежа сера Філіпа. За півмилі од Цитаделі було зручне місце, щоб спостерігати за нею.

Харчі ми могли дістати в нас дома, пославши туди кого-небудь, як стане темно. Коні стояли на фермі в містера Бела, готові на випадок нагальної потреби. Тримати їх там було безпечніше, ніж у нас. Містер Бел мав багато коней і міг легко пояснити, чому в нього з'явилися нові. Ми продумали все до дрібниць. Справа була відповідальна, і ми не хотіли ризикувати.

Спочатку ми на показ усім виїхали з Лонсдейла, ніби простуючи далі; потім містер Бел перестрів нас на шляху і забрав коней; зрештою до нас приєднався батько і допоміг нам перенести речі в гори до сходу місяця.

Хоч ми були схвильовані, а наші постелі — доволі таки тверді, нам пощастило трохи поспати. Але як тільки зійшло сонце, я обережно