Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

уже тут сон! Ви, мабуть, не знаєте цих проклятих місць. Тут і вдень небезпечно їздити, партизани скрізь…

Поїзд шалено мчав на захід. Прислухаючись до постукування коліс, Малюк роздумував: Раз так, він доїде до Тернополя. Адже там жила його матінка. Три роки минуло, як востаннє бачився з нею. Може, ще жива. Та й сестра ж там старша, Іванна; три двоюрідних брати живуть в селі, що поблизу міста. Не сидять же вони нишком, спостерігаючи, як хазяйнують чужинці на їхній землі!

Згадав про батьків. Ой, як же любив він свого татуся! Батько був учителем, викладав німецьку мову. А його, Петра, навчав також і російської. «Німецьку, — говорив батько, — як собі хочеш, сину. Звичайно, не завадило б знати. А російську — обов’язково! Наші мови, Петрику, — українська, російська, білоруська — споріднені, з одного кореня. То тільки зловорожі люди не визнають нашої спільності. Насправді ж українці, росіяни і білоруси є братами по походженню й колискою нашою спільною була стародавня Київська Русь!»

В останні роки Петро рідко бачився з батьком. Та коли вже зустрічався, то цілими ночами слухав оповіді про Радянську країну.

— А як же, тату, перемайнути через кордон? — запально питав Петро.

— Та то вже не так страшно, Петрику, закінчуй гімназію, тоді обміркуємо. Там, у Радянській Україні, в університеті вчитимешся, я тут що? Університет не для нас…

Петро зрозумів все це батьківське напуття значно пізніше.

Навесні тридцять четвертого батька заарештували, і не минуло й півроку, як замордували нещасного в катівнях дефензиви[1].

За кілька днів до смерті вчителя Карпа Малюка Петрові вдалося побачитися з ним. І він жахнувся, бо пізнав свого татуся тільки по голосу.

— За віщо ж, тату, тебе так знівечили? — ледве вимовив Петро, не стримуючи сліз.

— Заспокойся, сину, адже я, бачиш, не плачу. Тут багато нашого брата. Знущаються, іроди, з тих, які мислять не так, як вони.

Батько раптом закашлявся; приступ кашлю душив бідолагу так нещадно, що й кривавиця хлинула з рота. А коли трошки відпустило, він зітхнув і сказав тихо:

— Нічого, сину, не довго вже лишилося: дні мої злічені. Тобі ж, як батько, щиро раджу: тікай з цієї пілсудчини, і якнайшвидше — агенти дефензиви не дадуть спокою синові комуніста.

— Куди ж мені, тату, податись?

— Тільки за Збруч, сину, до Радянської України…

Збулося, як і радив батько: того ж тридцять четвертого Петра Малюк став радянським громадянином, студентом університету…

Усе це, як спалах далеких вогнів, пригадалося Петрові, коли ешелон нісся у напрямку міста його юності.

«Що ж, нехай буде так. Кілька днів поживу у рідних, вони допоможуть мені зв’язатися з ким треба», — впевнено вирішив Малюк.

Та раптом вагон трусонуло, і Малюк ударився об щось головою так, що перед очима замерехтіло. Кров потекла по обличчю. На мить почувся несамовитий крик Бруно Еберта; як навіжений» він летів до майора з переляканими очима й голосно кричав; «Капут! Капут!»

Малюк провалився у безодню.

РОЗДІЛ VIII
ВАШЕ ІМ’Я, МАЙОРЕ?

Поїзд, у якому їхав Малюк з Приморська, повинен був зупинитися на вузловій станції Фастів. Але станція й без того була надто завантажена, і, щоб не мати клопоту з охороною вагонів, навантажених дарами природи півдня, ешелону надали «зелену вулицю». Довжелезний поїзд, мов вихор, пронісся через. вузол сталевого павутиння й, не збавляючи швидкості, покотився далі на захід.

Для безпеки руху, на випадок зустрічі з партизанами, передбачалися такі запобіжні заходи: на платформі, що була попереду паровоза, встановлено два кулемети. А в тамбурі останнього вагона вартували автоматники. Це були такі вояки, що повернулися із шпиталів і могли виконувати лише завдання охоронців.

Начальник ешелону майор Йоган Штольц, який перед тим, пройшов з батальйоном головорізів майже всю Європу без жодної подряпини, в бою під Києвом втратив ліву ногу. І от Штольц, якому лише сорок років, на протезі. Що ж міг робити офіцер-піхотинець без ноги? А треба було за щось братися. Отак і став Йоган Штольц супроводжувати військові ешелони.

І якось так виходило, що майору Штольцу везло. Кілька разів проїжджав він по цій залізниці, і лихо обминало його.

Самовпевненому майору здавалося, що він уже добре знає цей маршрут, знає навіть, на якій саме ділянці може підстерігати небезпека. Він суворо наказав машиністові, щоб той не збавляв швидкості.

— Ваша обережність нічого не дасть! — гримнув він на нього. — Якщо бандити заклали вибухівку, то вона замаскована так, що і вдень її не побачите. А через партизанський заслін, який би він не був, найкраще прориватися на повній швидкості…

От і мчав поїзд щосили. Помічник машиніста — підсліпуватий баварець — шурував у топці паровоза так завзято, що міріади іскор фонтаном вилітали з димаря.

— Усе буде гаразд, проскочимо. До того ж, залізниця охороняється, за рухом поїздів пильнують наші. Партизани, якщо вони навіть і чатують де-небудь, можуть тільки у хвіст нам подивитись, — хвалькувато сказав начальник ешелона, коли поїзд вискочив з лісових заростей на степовий простір.

Але торжество Штольца було передчасним. Десь на сороковім чи п’ятдесятім кілометрі від станції, на найвищому насипу спрацювала партизанська міна. Ешелон з ревом і гуркотом звалився під укіс. Вагони по інерції наскакували один на один, переверталися й розбивалися, як іграшкові коробочки. Дари південної української землі, награбовані окупантами, лишилися просто неба, і легенький вітерець розносив по степу такий аромат, неначе довкола був яблуневий сад із запашними плодами.

Петро Малюк опритомнів у госпіталі. Він прокинувся від стогону сусіда й розкрив очі. До