Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

його ліжка саме підходила молода-жінка в білому халаті. Наблизившись, вона пильно вдивлялася в його бліде обличчя. Потім сіла на краєчок ліжка, мовчки взяла його руку, стала перевіряти пульс.

Тільки тепер до свідомості Малюка дійшло, що він у лікарні. Але, що за лікарня, скільки часу він тут лежить і як сюди потрапив?

Жінка обережно поклала його руку під ковдру й знову глянула, у відкриті, сумні очі пораненого.

Петрові Малюку хотілося заговорити до неї — лікарки чи медичної сестри, але не знав, якою мовою звертатися.

На щастя, жінка заговорила сама.

— Як самопочуття, герр майоре?

Малюк розмірковував: значить, він у німецькому госпіталі. Ця вродлива фрау чи фройлен у білому халаті знає навіть, що він майор. А чи знає вона його прізвище? Де посвідчення? Воно було, здається, в шинелі, у боковій кишені. А можливо, в мундирі? Але де шинеля, мундир?

Малюк простогнав, повертаючи голову на твердій подушці, повільно облизав запечені губи й, глянувши на жінку, ледь чутна спитав:

— Ви лікар?

— Так, — кивнула вона.

— То скажіть, будь ласка, докторе, чи зможу я коли-небудь ходити своїми ногами?

Лікарка здивовано скинула широкими крильцями русявих брів.

— Що ви, майоре! Викиньте з голови таке занепадництво. Щоправда, вам дісталося добре, дуже пом’яло в залізничній катастрофі, але все, здається, ціле. А це — головне.

Малюк пильно подивився на лікарку й зауважив:

— Між тим, що «здається» і тим, що «є», говорить німецьке прислів’я, велика різниця, — помовчавши хвильку, запитав: — А що, докторе, з моєю головою? Чому вона так болить?

— Не хвилюйтеся, герр майоре, голова також ціла, є рана на потилиці, щоправда, значна, але, щиро кажу, не таке то вже лихо.

Малюк узяв жінку за руку й, злегка потиснувши на знак подяки, закрив очі.

То була молода лікарка-хірург, куратор хірургічного відділення госпіталю Гізела Міллер. Вона довго не відходила од ліжка пораненого, уважно вдивлялася в його обличчя, потім натягнула на нього ковдру по саму шию й тихесенько вийшла з палати.

Монотонно стукає по шибках дрібний осінній дощик. Краплини води, розбиті об скло, стікають, застилаючи світло. Здається, що вже надвечір’я, хоч насправді тільки п’ятнадцята година.

Петро Малюк намагається пригадати, що трапилося з ним, напружує пам’ять. Коротенькі уривочки про вибух в театрі, про закривавлених Грицька Кропиву та Івана Рубана, які лежали на стежці; про фельдшера Бруно Еберта, котрий годував його і надав притулок у своєму купе; про покалічених німецьких солдатів і, нарешті, катастрофу ешелона — все блискавками спалахує в його пам’яті і враз губиться, згасає, не залишаючи й сліду. Коли це було? Скільки часу лежить він уже в цьому госпіталі?

Малюк закрив очі й швидко заснув. А коли прокинувся, то в палаті уже блимав вогник. Він не знав, котра була година; біля його ліжка знову стояла та сама жінка в білому халаті. Вона наказала сестрі принести вечерю й сама особисто взялася годувати майора.

Малюк не може зрозуміти: в чому причина такої уваги до нього з боку цієї лікарки? Адже ні з ким іншим вона так не пань-кається.

На її запитання, як зараз почуває себе герр майор, він подякував й сказав, що краще.

— От тільки в голові страшенно гуде. Та болить в лівому коліні і в боку, — показав рукою, — отут поколює щось.

Про коліно лікарка знала — вранці сама перев’язувала його. А що може поколювати в лівому боці? Вона подивилася на наручний годинник:

— Сьогодні, на жаль, вже пізно, герр майоре. Ранком я попрошу терапевта, щоб оглянув вас. А зараз прийміть оці ліки, вам стане легше. Що буде потрібно, скажете сестрі Луїзі, — показала на дівчину, — вона завжди буде до ваших послуг. Головне, не треба хвилюватися. Запевняю, все буде добре, спочивайте, — усміхнулася приязно й хотіла вже йти. Хворий затримав її:

— Скажіть, пані докторе, чи хто-небудь знає, де мої речі — уніформа, портфель?

— Не турбуйтеся, герр майоре, я все з’ясую. Зараз вони вам не потрібні.

А ранком, перше ніж звернутися до терапевта-куратора сусідньої палати Марти Лівен, Гізела Міллер вирішила ще раз оглянути хворого. їй дуже не хотілося просити ту лікарку, і взагалі мати з нею будь-які стосунки. Гізела знала, що Марта Лівен — небезпечна особа, підступна, підла вивідувачка, за її доносами-довелося передчасно залишити госпіталь не одному пораненому: за довірливу відвертість, за ненароком кинуте крамольне слівце бідолаг забирали доліковувати в гестапо.

Зайшовши до палати, Гізела привіталася й запитала:

— Ну як, герр майоре, спалося, як почуваєте себе?

— Дякую, докторе, спав, здається, непогано. Чи від ліків, чи од вашої молитви заснув скоро по вечері й прокинувся лише з годину тому.

— Я рада, що вам моя молитва на користь. А як же в лівому боці?

— Поболює. Але не знаю, що саме.

— В тому-то й біда, що не відомо, де й від чого там такий біль. — І враз, ніби хто підказав їй: — Герр майоре, прошу, поверніться на правий бік.

Вона розкрила його до пояса, підняла сорочку й пройшлася чутливими пальцями хірурга по ребрах, як піаністка по клавіатурі.

— Ой, — простогнав хворий.

— Ну, ну, де саме боляче? — вона знову перебрала пальцями ребра, намацуючи болюче місце.

— Отут, — ойкнув, — наче рана яка.

— Так, звичайно, рана, ребро поламане. Але нічого страшного, герр майоре, ми це вилікуємо, заживе, доведеться тільки полежати спокійно, без зайвих рухів.

Сестра Луїза допомогла йому сісти, а лікарка поклала на болюче місце пластир і кілька разів обв’язала широкою стрічкою. Вона раділа,