Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

Відпустили. Призначили в полкову розвідку. Служба розвідника, звісно, нелегка. А девізом Горбова було: або — або. Або груди в орденах, або голова в кущах. І щодо цього він не змінював, свого погляду.

Петрові Малюку доводилося писати про Івана Горбова в армійській газеті, і якоюсь мірою він заздрив йому. Тепер, перебираючи в пам’яті ратні шляхи-дороги свого друга, він подумав: а може, й це робота Горбова? А що ж, шукаючи «язика», він якраз і міг наткнутися на цих гітлерівців.

Після розмови з пораненими, майор побажав їм здоров’я й почав улаштовуватись на відпочинок. Але Бруно Еберт, що займав окреме купе із своїм санітарним господарством, запросив офіцера на вечерю.

Майор не відмовлявся — він добре зголоднів і охоче прийняв запрошення Еберта.

Еберт поставив пластмасову тарілку з тоненькими шматочкам» ковбаси і голландського сиру, дістав також флягу й налив з неї у невеличку чарочку.

— Що це? — спитав майор.

— Медичний ректифікат, — ніяково промовив фельдшер.

— А собі?

— Мені не можна, пане майоре, я на службі.

— Е, ні, такий наперсток вам не завадить. Налийте.

Еберт охоче наповнив чарку й чекав стоячи.

— Сідайте, прошу, бо як стояти отак… А вам же ще і хворих доглядати треба. Таких бідолах, як Курт, мабуть же, немало? — співчутливо запитав офіцер.

— Ні, пане майоре, — почав пояснювати Еберт, — таких, що потребують допомоги фельдшера, тут мало. Решта — то охоронці. У всіх товарних вагонах веземо подарунки берлінцям: найліпші яблука, виноград і найкращі вина…

— Он як, — перебив майор, роблено усміхнувшись. — Тим краще, не такий уже й клопіт вам. Сідайте.

Фельдшер з задоволенням сів навпроти гостя.

— Ну що ж, Бруно, я, правду кажучи, не поклонник Вахка. Та оскільки вже налито, давайте вип’ємо. Але за що б нам випити?

— За ваше здоров’я, пане майоре.

— Ні, Бруно, я на своє здоров’я не скаржуся; випиймо за те, щоб скоріше закінчилася ця остогидла війна. Тоді й здоров’я буде. Згодні?

Бруно Еберт кивнув рудою головою, і вони разом перехилили чарки.

Добряк фельдшер став натякати майорові, щоб той не гнівався на солдатів, адже вони скалічені, знервовані.

Майор поблажливо поплескав Еберта по плечу й зауважив:

— Що ви, герр Еберт, я добре знаю. Солдати говорять правду. Не гніватись, а замислитись треба кожному німцеві…

Еберт ніколи не належав ні до якої партії. Він сумлінно виконував обов’язки, ніколи не втручався в розмови, коли йшлося про політику. Боявся таких розмов. І зараз лише кивнув головою…

У вагоні холоднувато. Майор не знімав шинелі й не лягав, хотів сидячи передрімати. Але довго не міг заспокоїтись. У голові роїлись думки. Ритмічний стук коліс фіксувався в свідомості й з кожною хвилиною відносив його все далі й далі. А де його станція, коли йому зійти з цього поїзда?..

Перша велика зупинка, як сказав Еберт, має бути аж удосвіта. А звідти маршрут поверне на захід — через Вінницю, Тернопіль, Львів, Варшаву, а там і Німеччина. Це не його маршрут, зараз він не поїде туди. Досить йому самодіяльності; з великим задоволенням він хотів би виконувати якесь певне завдання. Адже він випробував себе в тилу ворога і готовий за дорученням командування відправитись навіть в саме кубло фашистів.

Але як перебратися до своїх, якими шляхами? До лінії фронту тепер сотні кілометрів. На партизанів би натрапити чи з підпіллям зв’язатися. Та спробуй їх знайти.

Згадав про Київ. До війни там були його близькі, друзі… А що коли й справді попрямувати до Києва? Когось же зустріне, хтось допоможе знайти своїх людей.

Отак обмірковував, аж поки заснув, заколисаний погойдуванням вагона. Спав міцно. Прокинувся на першій станції від паровозного гудка. Був уже ранок, і Бруно Еберт прийшов кликати майора до сніданку.

Майорові незручно. Якщо виїхав так раптово, що не встиг нічого взяти з собою, то міг би на будь-якій великій станції через коменданта одержати те, що належить його чину. Але ж комендантові треба пред’явити певні документи… Застогнав, бідолаха, «ломить» його «страшенно», і він просить фельдшера дати щось від простуди.

— Голова розвалюється і щось морозить, боюся вискакувати на станції, щоб, бува, не ускладнити хворобу, — скаржився майор. Еберту, тримаючись за голову.

— Ні, ні, пане майоре, виходити не слід, в цих місцях лютує грип, — сказав Бруно Еберт з виглядом знавця. — Вам треба випити добру чарку, поснідати й полежати у моєму купе, ото будуть найкращі ліки.

Майор з вдячністю прийняв пропозицію фельдшера, бо у йога становищі, то справді найліпше, що можна придумати.

— Що ж, Еберт, я цілком віддаю себе під ваше опікування.

— Що ви, пане майоре, це мій обов’язок, я дуже радий допомогти вам. Прошу, ходімте, сніданок уже на столі.

Після чарки і доброї закуски майор залишився відпочивати в купе унтер-офіцера Еберта, розмірковуючи: ввечері поїзд прибуде на вузлову станцію Фастів, ото й буде його зупинка. А там і Київ недалеко, якось добереться туди.

Коли ешелон підходив до станції, вже споночіло. Але що таке, чому не збавляє швидкості? Невже промчить без зупинки? Так і є. Поїзд повним ходом нісся все далі.

Малюк збентежений. Стоячи біля тамбурних дверей, завагався: зіскакувати на такій швидкості небезпечно. А що робити? Хтозна, де тепер буде наступна зупинка. А тут ще Еберт панікує.

— Майн гот, пане майор, темної ночі їдемо до дідьки в зуби — тут же партизанські місця! — кричить він, побілівши від страху.

— Що ви, Бруно, усе буде гаразд, лягаймо спати, — заспокоював майор.

— О ні, пане майоре, який