Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

І потім хвилин зо дві я чув, як вона бігла. Мені не хотілося додому, та й нічого було йти туди. Я постояв трохи у роздумі і тихо побрів назад, щоб ще глянути на будинок, у якому вона жила, милий, наївний, старий будинок, який, здавалося, вікнами свого мезоніна дивився на мене, як очима, й розумів усе. Я пройшов мимо тераси, сів на лаві біля майданчика для lown-tennis у темряві, під старим в’язом, і звідси дивився на будинок. У вікнах мезоніна, в якому жила Місюсь, спалахнуло яскраве світло, потім спокійно-зелене — це лампу накрили абажуром. Зарухалися тіні… Я був сповнений ніжності, тиші й вдоволення з себе, вдоволення, що зумів захопитися й покохати, і в той же час я відчував незручність від думки, що в цей же час, за кілька кроків від мене, в одній з кімнат цього будинку живе Ліда, яка не любить, може, навіть ненавидить мене. Я сидів і все чекав, чи не вийде Женя, прислухався, і мені здавалося, наче в мезоніні розмовляють.

Минуло близько години. Зелений вогонь погас, і не стало видно тіней. Місяць уже високо стояв над будинком і освітлював сонний сад, доріжки; жоржини й троянди в квітнику перед будинком було виразно видно й здавалося, що всі вони одного кольору. Ставало я дуже холодно. Я вийшов із саду, підібрав на шляху своє пальто і не поспішаючи побрів додому.

Коли на другий день по обіді я прийшов до Волчанінових, скляні двері у сад були відкриті навстіж. Я посидів на терасі, чекаючи, що от-от за квітником на майданчику чи на одній з алей з’явиться Женя або долине її голос з кімнат; потім я пройшов до вітальні, їдальні. Не було ні душі. З їдальні я перейшов довгим коридором у передпокій, потім назад. Тут у коридорі було кілька дверей, і за одними з них лупав голос Ліди:

— Якось Вороні… бог… — говорила вона голосно й протяжно, мабуть, диктуючи. — Бог послав був грудку сиру… Вороні… якось… Хто там? — спитала вона, почувши мої кроки.

— Це я.

— А! Вибачайте, я не можу зараз вийти до вас, я зайнята з Дашею.

— Катерина Павлівна в саду?

— Ні, вона з сестрою поїхала сьогодні вранці до тітки, в Пензенську губернію. А зимою, мабуть, вони поїдуть за кордон… — додала вона, помовчавши. — Вороні… якось… бо-ог послав був грудку сиру… Написала?

Я вийшов у передпокій і, ні про що не думаючи, стояв і дивився на ставок і на село, а до мене долинало:

— Грудку сиру… Вороні якось бог послав був грудку сиру…

І я пішов з садиби тим самим шляхом, яким прийшов сюди вперше, тільки навпаки: спочатку з двору в сад, мимо будинку, потім липовою алеєю… Тут догнав мене хлопчисько й подав записку: «Я розповіла все сестрі, і вона вимагає, щоб я розлучилася з вами, — прочитав я. — Я не змогла б зробити їй прикрість, не послухавши її. Бог дасть вам щастя, простіть мене. Коли б ви знали, як я і мама гірко плачемо!»

Потім темна ялинова алея, повалений пліт… На тому полі, де тоді цвіло жито й кричали перепели, тепер бродили корови й спутані коні. Де-не-де на пагорках яскраво зеленіла озимина. Тверезий, будній настрій опанував мене, і мені стало соромно за все, що я говорив у Волчанінових, і, як і раніше, стало нудно жити. Прийшовши додому, я склав речі і увечері виїхав до Петербурга.

Більше я вже не бачив Волчанінових. Якось недавно, їдучи до Криму, я зустрів у вагоні Бєлокурова. Він, як і раніше, був у піддьовці й у вишитій сорочці і, коли я запитав його про здоров’я, відповів: «Вашими молитвами». Ми розговорилися. Маєток свій він продав і купив інший, менший, на ім’я Любові Іванівни. Про Волчанінових розповів він небагато. Ліда, за його словами, жила, як і раніше, в Шелковці і вчила в школі дітей; мало-помалу їй пощастило зібрати навколо себе гурток симпатичних їй людей, які утворили собі міцну партію і на останніх земських виборах «провалили» Балагіна, який тримав до того часу в своїх руках увесь повіт. Про Женю ж Бєлокуров повідомив тільки, що вона не жила вдома і була невідомо де.

Я вже починаю забувати про будинок з мезоніном і лише зрідка, коли пишу або-читаю, раптом ні з того ні з сього пригадується мені то зелене світло у вікні, то звук моїх кроків, що лунав у полі вночі, коли я, закоханий, повертався додому і потирав руки від холоду. А ще рідше, у хвилини, коли мене гнітить самотність і мені сумно, я згадую невиразно, і поступово мені чомусь починає здаватися, що про мене теж згадують, мене чекають і що ми зустрінемось…

Місюсь, де ти?

1896

Коли в губернському місті С. приїжджі жалілися на нудьгу та одноманітність життя, то місцеві жителі, ніби виправдуючись, говорили, що, навпаки, в С. дуже добре, що в С. є бібліотека, театр, клуб, бувають бали, що, нарешті, є розумні, інтересні, приємні родини, з якими можна завести знайомство. І вказували на родину Туркіних, як на найбільш освічену й талановиту.

Ця родина мешкала на головній вулиці, близько від губернатора, у власному будинку. Сам Туркін, Іван Петрович, опасистий, красивий брюнет з бакенами, влаштовував аматорські вистави з благодійною метою, сам грав старих генералів і при цьому кашляв дуже смішно. Він знав багато анекдотів, шарад, приказок, любив жартувати й говорити дотепи, і завжди у нього був такий