Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

вираз, що не можна було зрозуміти, чи жартує він, чи говорить серйозно. Жінка його, Віра Йосипівна, худорлява, миловидна дама в pince-nez, писала повісті й романи і охоче читала їх вголос своїм гостям. Дочка, Катерина Іванівна, молода дівчина, грала на роялі. Одне слово, у кожного члена родини був який-небудь свій талант. Туркіни приймали гостей привітно і показували їм свої таланти весело, з щирою простотою. В їхньому великому кам’яному будинку було просторо і влітку нежарко, половина вікон виходила в старий тінистий сад, де навесні співали солов’ї; коли в домі сиділи гості, то в кухні стукотіли ножами, у подвір’ї пахло смаженою цибулею, — і це щоразу передвіщало багату й смачну вечерю.

І докторові Старцеву, Дмитру Іоничу, коли він був тільки-но призначений земським лікарем і оселився в Дяліжі, за дев’ять верст від С., теж казали, що йому, як інтелігентній людині, треба познайомитися з Туркіними. Якось узимку на вулиці його представили Івану Петровичу; поговорили про погоду, про театр, про холеру, і він був запрошений. Навесні, у свято — це було вшестя, — після прийому хворих Старцев вирушив у місто розважитися трошки і до речі купити собі дещо. Він ішов пішки, не поспішаючи (власних коней у нього ще не було), і весь час наспівував:

Коли іще не пив я сліз із келиха буття…

У місті він пообідав, погуляв у саду, потім якось само собою спало йому на думку запрошення Івана Петровича, і він вирішив піти до Туркіних подивитися, що це за люди.

— Здрастуйте, будь ласка, — сказав Іван Петрович, зустрічаючи його на ганку. — Дуже, дуже радий бачити такого приємного гостя. Ходімо, я, представлю вас своїй благовірній. Я кажу йому, Вірочко, — продовжував він, представляючи лікаря жінці, — я йому кажу, що він не має аніякого римського права сидіти в себе в лікарні, він повинен віддавати своє дозвілля товариству. Чи не так, серденько?

— Сідайте тут, — говорила Віра Йосипівна, садовлячи гостя поруч себе. — Ви можете залицятися до мене. Мій чоловік ревнивий, це Отелло, але ж ми постараємось поводитися так, що він нічого не помітить.

— Ах, ти, ціпочка, пустуха… — ніжно пробурмотів Іван Петрович і поцілував її в лоб. — Ви дуже до речі завітали, — звернувся він знову до гостя, — моя благовірна написала величенький роман і сьогодні читатиме його вголос.

— Жанчику, — сказала Віра Йосипівна чоловікові, — dites que I’on nous donne d the[3].

Старцеву представили Катерину Іванівну, вісімнадцятирічну дівчину, дуже схожу на матір, таку ж худорляву й миловидну. Вираз у неї був ще дитячий і талія тонка, ніжна; і дівочі, вже розвинуті перса, красиві, здорові, промовляли про весну, справжню весну. Потім пили чай з варенням, з медом, з цукерками і з дуже смачним печивом, що тануло в роті. Коли настав вечір, помалу зійшлися гості, і до кожного з них Іван Петрович звертав свої сміхотливі очі й говорив:

— Здрастуйте, будь ласка.

Потім всі сиділи у вітальні з дуже серйозними обличчями, і Віра Йосипівна читала свій роман. Вона почала так: «Мороз міцнішав…» Вікна були розчинені навстіж, чути було стукіт ножів на кухні і запах смаженої цибулі… У м’яких, глибоких кріслах було спокійно, вогні миготіли так лагідно в присмерку вітальні. А тепер, літнього вечора, коли з вулиці долітали голоси, сміх і пахло знадвору бузком, важко було зрозуміти, як міцнішав мороз і як призахідне сонце освітлювало своїм холодним промінням снігову рівнину й подорожнього, що самітно йшов шляхом; Віра Йосипівна читала про те, як молода, вродлива графиня влаштувала у себе на селі школи, лікарні, бібліотеки і як вона покохала мандрівного художника, — читала про те, чого ніколи не буває в житті, а все-таки слухати було приємно, зручно, і на думку спадало все таке гарне, спокійне, — не хотілося вставати.

— Непоганецьки… — тихо промовив Іван Петрович.

А хтось із гостей, слухаючи і линучи думками кудись дуже, дуже далеко, сказав ледь чутно:

— Так… дійсно…

Минула година, друга. У міському саду поблизу грав оркестр і співав хор. Коли Віра Йосипівна згорнула свій зошит, то хвилин з п’ять мовчали й слухали «Лучинушку», яку співав хор, і ця пісня передавала те, чого не було в романі і що буває в житті.

— Ви друкуєте свої твори по журналах? — спитав у Віри Йосипівни Старцев.

— Ні, — відповіла вона, — я ніде не друкую. Напишу і сховаю у себе в шафі. Навіщо друкувати? — пояснила вона. — Адже гроші у нас є.

І всі чомусь зітхнули.

— А тепер ти, Котику, заграй що-небудь, — сказав Іван Петрович дочці.

Підняли кришку рояля, розгорнули ноти, що лежали вже напоготові. Катерина Іванівна сіла і обома руками вдарила по клавішах; і потім зараз же знову вдарила з усієї сили, і знов, і знов;, плечі й груди в неї здригались, вона вперто била все по одному місці, і здавалось, що вона не перестане, аж поки не вжене клавішів усередину рояля. Вітальня сповнилася громом; гриміло все: і підлога, і стеля, і меблі… Катерина Іванівна грала важкий пасаж, цікавий саме своєю важкістю, довгий і одноманітний, і Старцев, слухаючи, уявляв собі, як з високої гори сиплеться каміння, сиплеться і все сиплеться, і йому хотілось, щоб воно швидше перестало сипатися, і в той же час Катерина Іванівна, рожева від напруги, сильна, енергійна, з локоном на Лобі, дуже подобалась йому. Після зими, прожитої в Дяліжі серед хворих та мужиків, сидіти у вітальні, дивитися на цю молоду, витончену і, мабуть, невинну істоту і слухати ці шумливі, набридливі, але все ж культурні звуки, — так приємно було, так ново…

— Ну,