Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

— Так. Вона була б потрібна тільки для вивчення хвороб як явищ природи, а не лікування їх. Якщо вже лікувати, то не хвороби, а причини їх. Усуньте головну причину — фізичну працю, і тоді не буде хвороб. Не визнаю я науки, яка лікує, — говорив я збуджено. — Науки й мистецтва, якщо вони справжні, прагнуть не до тимчасової, не до поодинокої цілі, а до вічного й загального, — вони шукають правди й сенсу життя, шукають бога, душу, а коли їх приєднують до вимог і злоби дня, до аптечок і бібліотечок, то вони тільки ускладнюють, захаращують життя. У нас багато медиків, фармацевтів, юристів, стало багато письменних, але зовсім немає біологів, математиків, філософів, поетів. Увесь розум, уся душевна енергія пішла на задоволення тимчасових, поточних потреб… У вчених, письменників і художників кипить робота, з їхньої милості вигоди життя зростають з кожним днем, вимоги тіла помножуються, тим часом до правди ще далеко, і людина, як і раніше, залишається найбільш хижою і найбільш неохайною твариною, і все схиляється до того, щоб людство у своїй більшості виродилось і втратило назавжди будь-яку життєздатність. За таких умов життя художника не має сенсу, і чим він талановитіший, тим дивніша й незрозуміліша його роль, бо стає зрозуміло, що він працює на забавку хижої неохайної тварини, підтримуючи існуючий лад. І я не хочу працювати і не буду… Нічого не треба, нехай земля казна-де подінеться.

— Місюська, вийди, — сказала Ліда сестрі, очевидно, вважаючи мої слова шкідливими для такої молодої дівчини.

Женя із сумом подивилась на сестру й на матір і вийшла.

— Подібні милі речі говорять звичайно, коли хочуть виправдати свою байдужість, — сказала Ліда. — Відкидати лікарні й школи легше, ніж лікувати й вчити.

— Правда, Лідо, правда, — погодилась мати.

— Ви погрожуєте, що не будете працювати, — продовж жувала Ліда. — Очевидно, ви високо цінуєте ваші» роботи. Облишмо ж сперечатися, ми ніколи не порозуміємось, тому що найнедовершенішу з усіх бібліотечок і аптечок, про які щойно ви відгукнулись так зневажливо, я ставлю над усі пейзажі на світі. — І одразу ж, звернувшись до матері, вона заговорила зовсім іншим тоном — Князь дуже схуд і сильно змінився з того часу, як був у нас. Його посилають у Віші.

Вона розповідала матері про князя, щоб не говорити зі мною. Обличчя її палало, і, щоб приховати своє хвилювання, вона низько, наче короткозора, нахилилася до столу й удавала, що читає газету. Моя присутність була неприємна. Я попрощався і пішов додому.

Надворі було тихо; село по той бік ставка вже спало, не було видно жодного вогника, і тільки на ставку ледве жевріли бліді відблиски зірок. Біля воріт із левами стояла Женя, непорушно, чекаючи мене, щоб провести.

— У селі всі сплять, — сказав я їй, намагаючись роздивитись у темряві її обличчя, і побачив звернуті на мене темні печальні очі. — І шинкар, і конокради спокійно сплять, а ми, пристойні люди, дратуємо один одного і сперечаємось.

Була сумна серпнева ніч, — сумна, тому що вже пахло осінню; вкритий багряною хмаркою, сходив місяць і ледь-ледь освітлював шлях і обабіч нього темні озимі ниви., Часто падали зірки. Женя йшла поряд зі мною шляхом і старалась не дивитися на небо, щоб не бачити зірок, які падали і чомусь лякали її.

— Мені здається, правда ваша, — сказала вона, тремтячи від нічної вогкості, — Коли б люди, усі гуртом, могли віддаватися духовній діяльності, то вони скоро дізналися б про все.

— Звичайно. Ми вищі істоти, і коли б насправді ми усвідомили всю силу людського генія і жили б тільки для вищої мети, то, кінець кінцем, ми стали б як боги. Але цього ніколи не буде, — людство виродиться, і від генія не лишиться й сліду.

Коли не стало видно воріт, Женя зупинилась і квапливо потиснула мені руку.

— На добраніч, — промовила вона, тремтячи; плечі її покривала тільки сорочечка, і вона зіщулилась від холоду. — Приходьте завтра…

Мені стало моторошно від думки, що я залишуся сам, роздратований, невдоволений з себе і з людей; і я сам уже намагався не дивитися на зірки, що падали.

— Побудьте зі мною ще хвилину, — сказав я. — Прошу вас.

Я кохав Женю. Мабуть, кохав її за те, що вона зустрічала й проводжала мене, за те, що дивилася на мене ніжно і з захопленням. Які зворушливо прекрасні були її бліде обличчя, тонка шия, тонкі руки, її кволість, марнування часу, її книги. А розум? Я підозрював у ній неабиякий розум, мене захоплювала широчінь її поглядів, можливо, тому що вона мислила інакше, ніж сувора, гарна Ліда, яка ке любила мене. Я подобався Жені як художник, я переміг її серце своїм талантом, і мені страшенно хотілося малювати лише для неї, і я мріяв про неї, як про свою маленьку королеву, яка разом зі мною володітиме цими деревами, нивами, туманом, зорею, цією природою, чудесною, чарівною, але серед якої я досі почував себе безнадійно самотнім і непотрібним.

— Залиштесь ще на хвилину, — попросив я. — Благаю вас.

Я зняв з себе, пальто й прикрив її змерзлі плечі; вона, боячись видатися у чоловічому пальті смішною й негарною, засміялася й скинула його, і в цей час я обійняв її і стаз цілувати її обличчя, плечі, руки.

— До завтра! — прошепотіла вона і обережно, ніби боячись порушити нічну тишу, обняла мене. — Ми не маємо таємниць одна від одної, я повинна зараз же розповісти все мамі й сестрі… Це так страшно! Мама нічого, мама любить вас, але Ліда!

Вона побігла до воріт.

— Прощайте! —