Андраш Беркеші - Списоносці

Магда сіла.

— Розповідай!

— Питай.

— З яких пір ти почала водитися з Капоші?

— Минув рік.

— Ти його принадила?

— Завжди жінка — спокусниця.

— А чим він тобі платив?

— Усім, що хотіла…

— А що ти хотіла?

— Маєтки, майбутнє, золото, кохання…

— І одержала?

— Так.

— Маєтки теж?

— І маєтки, і коштовності…

Магда розповіла про все докладно. Капоші купив віллу в Зугло, де вони зустрічалися. Капітан зареєстрував її на ім'я Магди. В Надудваргельї він придбав п'ять, тисяч гольдів землі з палацом; нещасний закоханий і цей маєток зареєстрував на ім'я Магди. Догоджав їй… Магда вважала, що Капоші багач і все це купує з прибутків від своїх маєтків. Пізніше я довідався, що капітан не все витрачав на Магду, він виплачував з грошей списоносців і свої борги.

— Послухай! — сказав я. — Усі коштовні речі, які ти одержала, віддаси мені.

Магда покірно кивнула головою.

З допомогою Титуса я відправив тебе в Швейцарію, віддав у виховний дім. Жолт вступив у військову школу в місті Кесег. Магда через якийсь час після нашої розмови поїхала в добровільне заслання в свою бекешську садибу. Я забрав у неї коштовності, подаровані Капоші. Думав віддати їх списоносцям. Але до цього не дійшло.

Через день після самогубства Капоші я вирішив долю унтера. Він був єдиною людиною, яка могла навести власті на слід стосунків між моєю дружиною і капітаном. Я мусив діяти негайно, бо начальник генерального штабу віддав наказ розслідувати закулісні причини самогубства. Протягом довгих годин мене мучили сумніви. Хто повірить мені, що я нічого не знав про брудні справи Капоші? Того ж вечора я запросив на квартиру Анни-Марії двох молодих офіцерів, членів організації: кавалера ордена героя, старшого лейтенанта Фелікса Гараї і прапорщика Жігмонда Борбіро. Обидва вони запально виступали за регента і були активними учасниками руху «Списоносців». Крім того, Гараї брав участь у підготовці контрреволюції. Я знав його як хороброго, здатного на все шибайголову. Під час розправи з комуністами Гараї був у перших лавах. Цей молодик, у чорних очах якого невинно вигравали хижі іскорки, багато не розпитував — вік виконував будь-яке завдання.

— Хлопці, — почав я серйозно, з пафосом, — хочу доручити вам дуже делікатну справу.

— До твоїх послуг, пане майор.

— Тихше, Феліксе, — кинув я молодому офіцерові. — В сусідній кімнаті сплять. Наливай коньяк і пийте. — Я зачекав, доки вони вип'ють, і вів далі: — На засіданнях ви часто ремствували, що організація не займається якимись конкретними справами.

— Так точно, пане майор…

— Ну от, настала пора діяти. Я прошу вас бути дуже обережними. Все, що почуєте, тримайте як найсуворішу таємницю. Ніхто, навіть ваші начальники, не повинні знати про доручення.

Гараї жадібно ловив кожне слово.

— Завдання настільки відповідальне, що після довгих роздумів і докладного обмірковування ми вирішили доручити його виконати саме вам. Я хотів би, щоб цей факт ви вважали як безмежне довір'я керівників до вас. — Тут я зробив паузу, відпив коньяку і повільно, наголошуючи на кожному слові, сказав: — йдеться про честь його сіятельства регента. У відділ вдалося пролізти ворогові, та ще й на відповідальну роботу. Не розповідатиму, як нам пощастило викрити цього гада. Як керівник групи підслухування, цей зрадник знайшов спосіб підслуховувати по телефону розмови регента.

— Жах! — обурювався Гараї. — Це ж страшенне нахабство!

— Правильно, сину. Справді страшенне. Але це ще невелика біда. На жаль, цей зрадник підслухав багато таких розмов, які можуть скомпрометувати нашого властителя регента. Коли румуни одержать інформацію, то негайно обнародують ці розмови. Вважаю зайвим говорити вам про важливість справи. Але мушу зазначити, що з цього може виникнути всесвітній дипломатичний скандал…

— А чому агента не заарештують? — спитав Борбіро.

— Якраз про це «чому» ї йдеться, друзі. Не можна. Ми не маємо права виносити справу на розгляд військового трибуналу, бо ім'я регента не повинно згадуватись на процесі. Ясно? Заарештувавши агента, ніхто не заборонить йому розповідати слідчим, а потім суддям про підслухані розмови. А про них ніхто не повинен знати, навіть трибунал. Часу в нас обмаль, бо завтра о сьомій ранку агент передає матеріали довіреній особі для надсилки в Румунію. Зрадник повинен замовкнути. Ви примусите його це зробити. Іншого виходу нема. Зараз друга година ночі. До п'ятої я прошу доповісти мені про виконання завдання.

— Але як? — спитав Борбіро.

— Я знаю, пане майор, — вихопився Гараї. — Все ясно. — Він підвівся, виструнчився. — Я доповім до п'ятої. Пане майор, я можу дзвонити по цьому телефону?

— Тільки по цьому, Фелікс. Якщо пощастить, скажеш: «Квартира Кепешів? Пробачте, я помилився», — а коли тебе спіткає невдача, запитаєш: «Це ти, Денеш?»

— Зрозумів.

— Ще одне, хлопці. Треба провести цю акцію в ролі приватних осіб. Ось вам записка. На ній точно вказано ім'я і квартира зрадника. Живе сам, неодружений.

О четвертій ранку задзеленчав телефон. З ліжка схопилася Анна-Марія. Поки я дійшов до телефону, вона вже поклала трубку.

— Хто ще дзвонив?

— Шукали квартиру якихось Кепешів, — сказала вона позіхаючи і знову лягла. — А може, хтось жартує…

— Можливо… Це буває…

Я полегшено зітхнув. Не міг уже заснути.

Сину, бачу тебе перед собою. Витримую твій погляд. Все, що коїться в твоїй збудженій душі, я вичитую з очей. Ти не хочеш називати мене батьком, зрікаєшся навіть пам'яті про мене. А я все-таки твій батько. Не забувай, сину: за все, що ти маєш, мусиш бути вдячним саме мені. Твій батько з закривавленими руками вбивці влаштував тобі безтурботне життя, необхідне для навчання. Ти можеш сказати, що це пояснення вбивці, не більше, і між нами нема нічого спільного. Але чи відчуваєш ти, що й мені вже не все одно? Чи розумієш ти, що коїться в моїй душі? Я