Збігнєв Херберт - Варвар у саду

центральній частині того лабіринту, далекого відлуння крітської цивілізації, розташовувалася меморіальна плита. На жаль, жоден з оригіналів не зберігся до наших днів, натомість відомий опис і зміст двох інскрипцій. То не були, як можна було б припустити, ні вірш з Євангелії, ні фрагмент літургійного тексту. Напис у кафедральному соборі Ам’єна звучить несподівано для прихильників тези про анонімність середньовічних будівничих. Він сповіщає:

«Року ласкавого 1220 розпочато побудову цієї церкви. Єпископом був тоді Еврар, королем Франції Людовік, син Філіпа. Того, хто був майстром робіт, називали Робер із Лузарша, після нього прийшов Томас із Кормона, а вже потім його син Рено, який умістив цей напис року від Боговтілення 1288».

На білому мармурі були зображені портрети тих трьох архітекторів у товаристві єпископа. А втім, не лише керівники будови переказували свої імена нащадкам. Знаменитий тимпан із Отьона має напис: «Gislebertus fecit hoc opus»[52]. Трапляються також підписи під архітектурними деталями, скажімо, капітелями і замками. На луці склепіння Руанського кафедрального собору можна побачити горде твердження: «Durandus mе fecit»[53]. Клемен із Шартра підписав свій вітраж.

І, нарешті, знаки на камінні. Середньовіччю відома була також відрядна форма праці, проте до неї вдавалися радше при спорудженні замків, особливо тоді, коли працювали примусово рекрутовані робітники, про що свідчать мури Еґ-Морта. На подібні позначки ми натрапляємо винятково на камінні кафедральних соборів, і, мабуть, їх ставили нещодавно прийняті робітники, уміння яких ще не були знані майстрові. Натомість, надзвичайно важливими були знаки, що ставили у каменоломнях, зокрема у тих випадках, коли будова кафедрального собору постачалася матеріалом із різних джерел. Адже у ті часи мури споруджували обов’язково з ідентичних чи схожих ґатунків каменю — це гарантувало міцність і давало змогу пізніше робити поправки при перебудові.

Важко собі уявити, як без точного визначення місцезнаходження можна було оркеструвати юрбу скульптур, якими населені портали, карнизи й галереї кафедральних соборів. Траплялися тут очевидні помилки. Символи місяців у кафедральному соборі Нотр-Дам умістили у зворотному порядку. Будівничі Реймського кафедрального собору хотіли уникнути подібної помилки. До того ж, їхній собор штурмувала армія з трьох тисяч скульптур. Тому вони дбайливо позначили на мурах визначені для них місця.

Справжні підписи майстрів на камінні трапляються доволі пізно. Це геометричні фігури, трикутники, багатокутники, інколи рисунки знарядь, скажімо, кельні чи літери абетки. Знаки були спадковими; якщо батько й син працювали на будові разом, то, щоб відрізнити їхні камені, до знаку додавалися дрібну деталь, скажімо, риску. Спершу прості, ці знаки з часом ускладнюються, стають вигадливими, від XV століття їх вживають також зодчі. Архітектор Александр з Бернара вміщає наприкінці свого імені зірчатий п’ятикутник. Невибагливий знак робітників, відтиснутий задля того, щоб їх не скривдили при оплаті праці, стає підписом і символом фахової гордості.

Столітня війна завдала мистецтву кафедральних соборів смертельного удару. Проте ознаки кризи з’явилися вже наприкінці XIII століття. Європою прокотилася хвиля переслідування думки: Роджер Бекон помирає у в’язниці в 1292 році, свободу слова в університетах серйозно обмежують. Централізована королівська влада, зокрема у Франції, накладає на міські комуни пута й підпорядковує їх власним цілям. Досі щедра, молода буржуазія перестає вносити пожертви на спорудження веж, над якими збираються хмари війни. Афера тамплієрів стала символічним епізодом кінця епохи.

Економічний розвиток загальмований, демографічна крива спадає, поглиблюється інфляція. Про це йдеться в чарівній пісеньці 1313 року:

Il se peut que le roy nous enchante,

Premier nous fit vingt de soixante,

Puis de vingt, quatre et dix de trente.

…Or et argent tout est perdu,

Ne jamès n’en sera rendu.[54]

Крах італійського банку Скала, відчутний мало не в усій Європі, збігається з вибухом столітньої війни. Релігійну архітектуру заступає архітектура оборонна. Повертаються часи товстих мурів.

Порожніють будівельні майданчики недобудованих кафедральних соборів. Нікого вже не цікавлять високі арки та містерійні склепіння.

Сини тих, хто різьбив усмішку янгола, обточують гарматні кулі.

Про альбігойців, інквізиторів і трубадурів

Подорожуючи Південною Францією, раз-у-раз натрапляємо на сліди альбігойців. Сліди мізерні — руїни, кості, легенда.

Я був свідком дискусії, під час якої вчені професори хапалися за вчені голови саме через альбігойців. Це, мабуть, одна з найсуперечливіших проблем у сучасній медієвістиці. Отож, може варто ближче придивитися до цієї єресі, знищеної у середині XIII століття. Факт цей безпосередньо пов’язаний із виникненням французької могутності на румовищах графства Тулузи. День, коли догасали вогнища Монсеґюра, став днем утвердження великої держави франків. У серці християнської Європи було знищено квітучу цивілізацію, в лоні якої тривав важливий синтез елементів Сходу й Заходу. Стирання з релігійної карти світу віри альбігойців, що могла відіграти помітну роль у формуванні духовного обличчя людства, як от буддизм чи іслам, пов’язане з виникненням чинної впродовж століть інституції, яку називали інквізицією. Тому не дивно, що цей вузол політичних, національних і релігійних проблем розбурхує пристрасті, і його нелегко розплутати.

Література, котрою обросла проблема альбігойців, заповнила б чималу бібліотеку. Проте оригінальні тексти цих єретиків можна полічити на пальцях однієї руки. Таке часто трапляється в історії