Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

головним спостерігачем, оскільки у тебе очі особливі — все бачать! А відділ твій так і назвемо: «На власні очі»! Непогано, га?..

Всі погодилися, що це непогано.

… На горищі усі пробули до самого вечора. А вниз спускалися вже не спотикаючись, не наступаючи в пітьмі на кішок: всюди повкручували нові лампочки.

Олег ішов останній, бережливо притискаючи до грудей свій громіздкий футляр.

— Дома, певно, скажеш, що цілу симфонію розучив? — усміхнувся шофер Вася. — Адже з ранку до вечора пропадав.

— Авжеж, доведеться, — зітхнув Олег.

— А чи не набридло брехати?

— Ще й як набридло! Та виходу ніяк не знайду. Бабусю шкода.

— Пошукати треба!..

Тиха Таня уповільнила кроки, дочекалася Олега і все-таки поцікавилась:

— А навіщо ж ми Льоньку за найголовнішого вибрали?

— Просто так… Коли вже він любить командувати, нехай спробує. Може, йому на користь піде?

Вийшовши на подвір'я, усі розійшлися по своїх під'їздах. Льоня і Вася Кругляшкін повільно піднімалися до дев'ятої квартири, на третій поверх.

— Негарно все-таки вийшло… — сказав Льонька. — Ти йому допомагав репродуктор встановлювати і динамік, і підсилювач монтувати, і взагалі… А мені — жодного слова! Сусід називається!

Шофер Вася почав пильно вдивлятися у Льончине обличчя — так, ніби бачив його вперше.

— Що?.. Забруднився, га? — Льонька потер щоку.

— Та ні, родимі плями у тебе виявив. Точніше сказати, не плями, не такі, звісно, як у Калерії Гаврилівни, а все-таки досить помітні цяточки. Є, достеменно є!..

— Що це значить?

— А ось що: БОБУПІШ ви свій організували? Чудова затія! Але нічого до ладу не зробили. Лише бігали, за сарай ховалися, таємничі фізіономії корчили. І кричали: «Ми — господарі двору! Господарі двору!» А цей білявий хлопчина без ніякого галасу добру справу надумав. Я й вирішив допомогти йому, щоб вам, крикунам, довести: добрі справи метушні й тріскотняви не потребують. Зрозумів, якщо вже на те пішло?..

Вони стояли біля своєї квартири. Льоня не знав, що й відповідати.

— Ой! — вигукнув він раптом, почухавши потилицю, — а назву ж для своєї радіостанції ми так і не придумали! По-моєму, добре так: «Говорить горище!» Адже з горища все почалося?

Вася Кругляшкін задумливо розвів руками, поскуб свою кепку з коротким козирком. І нарешті сказав:

— Горище… Слово ж дуже-то негарне. Давай краще так: «Говорить сьомий поверх!». Це ж ніби як сьомий поверх виходить, оскільки над шостим розташований…

— Правильно! — зрадів Льонька. — Я саме так і думав! Так і хотів: «Говорить сьомий поверх!»

«ЩОБ УСЕ, ЯК У ДОРОСЛИХ…»

— Я викинусь із вікна! — заявила на кухні Калерія Гаврилівна Клепальська. І щільніше закрила кватирку: вона боялася холоду. — Він виживає мене за допомогою звуків!..

Усе це стосувалося Льоньки, який тепер не вимикав радіо ні вранці, ні вдень, ні ввечері. Він буквально приріс до буфета, на якому стояв маленький коричневий ящичок з довгими, вузькими прорізами. Приймач був увімкнутий на повну потужність, бо Льонька боявся чогось не розчути. Увесь час він покрикував на домашніх:

— Тихіше! Тихіше!.. Передають щось важливе!

А диктор тим часом пропонував розучити пісню, яку всі вже давно знали напам'ять.

Щоб поговорити про щось серйозне, мати й батько виходили тепер на кухню.

Льонька не просто слухав радіо — він навіть записував ті фрази, які диктори повторювали найчастіше. В загальному зошиті, на обкладинці якого було написано «Говорить сьомий поверх!», з'явилися такі записи: «Наш спеціальний кореспондент повідомляє… Сьогодні наш кореспондент побував… У нас в гостях… Зараз у нашій студії… Слухайте бесіду нашого міжнародного оглядача… Співайте разом з нами!..» і таке інше.

Льонька тепер міг розмовляти лише на одну тему. Олег досадливо відмахувався від нього:

— З тебе, знаєш, такий би чудовий гучномовець вийшов: торохтиш, торохтиш!

І тільки Владик покірно вислуховував свого повелителя і йому це вже починало набридати.

— Розумієш, — укотре вже говорив Льонька, — у нас усе має бути, як у дорослих! Щоб це не іграшки якісь там, а щоб усе по-справжньому! Добре було б і нам про когось сказати: «У нас у гостях!..» Га? Як ти гадаєш?

— Та хто ж захоче в гості на горище? — засумнівався Владик. — Хіба що домогосподарки білизну розвішувати? Їх можна запросити в гості і запитати: «Скажіть, будь ласка, що ви сьогодні розвішували: сорочки чи, може, трусики свого сина?»

— Дурниці! Нічого ти не розумієш! Для початку ми будемо запрошувати в гості один одного: ти запросиш мене, а я запрошу тебе. Ну, а. потім і хтось із дорослих з'явиться. Цілком навіть імовірно… І ще ось добре було б ввести передачу «Співайте разом із нами!»

— Та хто з тобою захоче співати? У тебе ж голос… як це… ламається.

— А я Сенька Блошкіна примушу! Він же у хорі співає, у нього голос поставлений. Ти чув, Таня говорила? Ось накажу — і співатиме. Я ж тепер відповідальний. Накажу — і танцюватиме!

— Ну, цього по радіо не побачиш. Це вже краще по телевізору показувати.

Льонька серйозно наморщив лоба й напівголосно, немов по секрету, сказав:

— А що? Може, й телебачення своє влаштуємо.

— Це вже ти занадто! Куди сягнув!..

Льонька й сам відчув, що «сягнув».

— Взагалі, щодо телебачення, там буде видно. А в гості ми запрошуватимемо. І бесіди проводитимемо. Ось, наприклад, так… зачекай… я зараз у зошит зазирну.