Ада Самарка - Смак заборони

глибоким зоряним небом, що висіло так страхітливо низько й начебто ніжно лоскотало мерехтінням своїх соковитих зір. Я хотіла сказати своїй рідні, як це прекрасно — дивитися на індигове небо крізь чорні, мов туш, візерунки ялівцевих гілок. Але захоплені якоюсь іншою, побутовою бесідою, вони лише дратівливо відмахнулися.

— У-х-х-х! — сказав мені зелений промінь, діловито прокочуючись сплетінням гілок. Адоро!…Адоро!…Адоро!

Я намацала під лавою майже порожню пляшку з хересом. Пововтузилась із корком, надпила трохи просто з горлечка. Фантастика! На мене взагалі ніхто не звертав уваги. Потім я вирішила поласувати арахісом і заразом прихопила зі столика татусів стаканчик із джином. Він на півслові кинув на мене спопеляючий погляд, а я буркнула: «Тільки понюхаю». Гіркий жар спочатку шокував мене, обпік горлянку. Потім настало блаженне заспокоєння і я отямилась та потяглася ще по арахіс. Татусь ляпнув по руці й сказав, що це моя остання порція. Я знизала плечима й подалася кудись у кущі, шукати більш товариську компанію.

Мені вслід не озвалися й словом. Довго блукати не довелося. Зінка зі своїми двірськими подружками сиділа біля Великої гойдалки. Своєю дорослою похмурою тінню я трохи налякала їх, але коли вони в світлі тьмяної лампочки за складом ГСМ упізнали добру Адору, миттю шанобливо розступилися, простягаючи мені білу цигарку «Прима» разом із пом'ятою порожньою коробочкою. Я буркнула щось схвальне й сіла навпочіпки, так, щоб цілком сховатися в кущах від можливих ворогів.

— Будеш курити? Ми в татка поцупили. Ти що, бухала? Вино? Не вино? То будеш курити? — швидкий монолог Зінчиної подружки долітав до мене начебто здаля.

Я, загалом, ніколи раніше не курила, але це ж була ніч спокус, і мене запекло тягло на щось новеньке й заборонене.

Цигарка була добряче пожмакана, й до того ж, трішки промокла. Діти перевели цілу коробку сірників, намагаючись запалити той огидний виріб тютюнової промисловості. Я десь чула, що прикурювати потрібно, затискаючи сигарету в зубах, і всмоктуючи повітря крізь неї, потім затягтися й видихнути. Я покачала по роті ледь відчутний гіркий дим, випустила його сірою хмариною і зрозуміла, що зовсім доросла. Це було прекрасне, терпке почуття. Потім я передала цигарку Зінці. Вона хвацько затисла її між великим і вказівним пальцями, всмоктала дим і, не затягаючись, випустила його в небо. Потім була черга десятирічної Катьки та її семирічної сестри Надьки.

Трохи згодом я принесла дітям склянку мадери, й користуючись розслабленою атмосферою в батьківському колі, прихопила ще арахісу. Татусь був веселий і розповідав про виробництво вина в Греції, причому, зважаючи на обличчя найтверезішого з усіх Валентина, робив це вже мало не вп’яте. Мирослава чи то спала, чи просто балділа на плечі в свого чоловіка. Він хотів поцілувати її, але татусь хрипко й мерзенно засміявся та крекнув щось про «ще не вечір». І від цього голосу, від тріскучого сміху по моєму тілі пробіг неприємний дрож. Я встала й вийшла в темряву, пересуваючись наосліп, і отримала нове зелене «Ух-х-х-!» у обличчя перш ніж вийшла на маякову дорогу. Діти прийняли дарунки з шанобливою стриманістю. Потім розібрали з моєї спітнілої долоні весь арахіс та забралися кудись у своїх справах. А я походила трохи пустельною асфальтованою доріжкою, що крутим зиґзаґом зривалася вниз до павукоподібних воріт, намагаючись знову налаштуватися на хвилю того солодкого голосу, що кликав мене звідкілясь із хащі. Але панувала тиша.

Дуже пізно, десь близько півночі, ми поверталися назад на маяк. Ніжний вечір уже переріс у тиху, владну ніч, коли небо з індигового перетворюється на ебенове й замовкають усі людські та не людські голоси. Імрая мовчить, і тільки ми гучно тупочемо в підсохлій траві, порушуючи цей чудовий спокій. Вмовкли всі собаки, перестали літати птахи, лише промінь маяка й далі легко ковзав по духмяній темряві.

Валентин веде під руку веселого батька, а я — Мирославу. Ця парочка осушила за кілька годин пляшчину джину й рештки мадери з хересом, а тому перебувала в блаженному стані каламутних веселощів і легкої неосудності. Якби я хвилини зо дві тому встала зі своєї лави та втекла в цю звабливу темряву, мене б ніхто не гукнув назад.

Таке дорогоцінне відкриття навіть трохи протверезило мене. І в моїх руках, виявляється, була не тільки м’яка темна порожнеча, але й віжки для керування власною долею.

Навіщось ми подерлися на верхню веранду Старого Будинку. Дуже довго милувалися мерехтливими вогнями нічної Ебри. Крім оголеного тіла Альхена, це єдине видовище, здатне перехопити в мене подих. Це була вічна краса, і, Боже мій, — звертаюся до тебе вже зовсім твереза, — вже давно в Києві, уже восени, уже в навушниках, уже з 6-го поверху свого панельного багатоповерховика: нехай усе залишиться саме таким! Нехай ніколи не змінюється, щоб на схилі свого життя я могла б знову насолодитися цими темним пагорбами з тремтінням вогнів, відображених у морі, та Ай-Петрі, що злітає вгору.

— Передаю із рук у руки, — сказав Валентин, відпускаючи татуся. Ми тим часом обіймалися з Миросею. Кров пекуче пульсувала в моїх скронях, і, прощаючись, ми ридали як білуги, зізнаючись одна одній у родинних почуттях, які спалахнули з новою силою, і вона повторювала: «Ми зробимо з тебе людину…». А потім крізь якусь білясту пляму, що утворилася в моїй стомленій, хмільній пам’яті, пригадую, як перед парадним Валентин намагався мене поцілувати, — по-справжньому. І я відіпхнула його, але мусила сісти навпочіпки, щоб не впасти.

Потім ми нарешті розійшлися, і з ключем у витягнутій руці я підіймалася сходами.

Удома я прийняла холодний душ, і мені трішки попустило, хоча відчуття якоїсь казкової легкості й спритності не полишало мене. Це був начебто початок ще одного, нового життя. І доля шепотіла мені: «Усе буде прекрасним».

— Ух-х-х! — підтвердив смарагдовий промінь, пробігаючи гіллям сонної фісташки.

Tag Zehn
(день десятий)

Альхен трохи прикрасив мій самотній похмільний ранок, бо з’явився за 15 хвилин по нашому з татусем запізнілому прибутті. У темних окулярах, що приховували міхурі під