Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

- Розумієш, це тобі не валідол і навіть не нітрогліцерин. Я тому, Сирота, кажу «напоїли», що це препарат, котрий - у рідкому стані - застосовується у хірургії. Конкретно - для складних операцій на серці.

- Для анестезії?

- Не зовсім. Для абсолютного розслаблення м’язів. Щоб серденько під скальпелем не смикалося.

- Однаково не втямив.

- Якщо в операційній, та потрібна доза, та під апаратом штучного дихання - тоді все гаразд.

- А якщо на лавочці та після конячої дози… тоді все ясно.

Але медексперт, певно, втомився зі мною сперечатись і повернувся до Старого:

- Ще не все ясно. Бачите, товаришу підполковник, ця, так би мовити, гидота в аптеках не продається. Навіть під червону печатку. Її перед кожною операцією лікарняні фармацевти готують - кожному пацієнтові ін-ди-ві-ду-ально.

- Так, - зітхнув Генерал, коли ми йому доповіли про цю розмову, - заварилась каша… Добре, за роботу! Цих «трьох богатирів» з витверезника - ік бісовій матері геть з органів! Анулювати прописку - і в село їх, у село!

- «В деревню, к тётке, в глушь, в Саратов…»

- А в розвиток теми: капітане Сирота, встановіть, як це покійний впотребив такого йоржа чи, як кажуть деякі молоді і самовпевнені, коктейль. А потім будемо розбиратися, що з цим фантом робити.

Я співставив обидва епізоди - на вокзалі і в аеропорту. В обох випадках потерпілими були мужчини середнього віку, солідні, грошовиті транзитники. І там, і там дуже легко загубитися серед натовпу. Та головне - таємнича жінка. Вона зникає разом з гаманцем мужчини в момент, коли потерпілий остаточно втрачає свідомість. І ще - в кожному епізоді отрута наливалася в алкоголь. Офіціантка з ресторану в «Жулянах» пригадала пару, бо вона сиділа довго, не поспішаючи. Ну, там ресторан невеличкий, працює до двадцять першої нуль-нуль, тому можна запам’ятать. А вокзальний - то вже стадіон зі столами. І цілодобовий конвеєр. І не чути нічого, крім оголошень диспетчера: «Громадяни пасажири, у зв’язку з запізненням, стоянка швидкого поїзда Сиктивкар-Жмеринка скорочується до двох хвилин. Вихід на посадку - через приміський вокзал на четверту платформу…».

Тож ніхто нічого не запам’ятав. Це ми логічно вирахували щодо ресторану. Бо не випадало таким людям розливати пляшку горілки по склянках на брудній лавці в залі чекання.

Мій авіаційний колега, коли я йому все це розповів, просто таки вчепився в мене, як кліщ:

- То значить що - ти у мене цю справу забираєш? Зрозумій - у нас не сьогодні-завтра інспекторська перевірка. А тобі яка різниця - розслідувати одну справу чи дві однотипних?…

- Коли я тобі востаннє казав, що ти свиня?

- На останньому курсі. Коли ви мене всією групою тепленького в багажник таксі запихали.

- Так таксист відмовився тебе в салон брати! Ти ж перед цим у калюжі скупався - в своєму охрініло білому!

- Так привід же який був! Випуск!

- Добре. Закрили меморіал. Все зрозуміло. Ти мені наміряєшся скинути свій «висяк» за нещасну чашку розчинної кави і пару чарок коньяку? А я повинен карячитися перед «групою товаришів»? І хто ти після цього?

- Коли ти зазирнеш до багажника машини, котра тебе назад повезе, ти мене свинею обзивати перестанеш.

- Невже за свої?

- Взагалі-то… з конфіскату… з митниці. Але це навіть краще!

- А що повезуть у багажнику моєму начальству?

- Сирота, не бери в голову. Ось тобі течка, тут усе, що ми накопали плюс документи для передачі - від нашого столу до вашого столу.

- Це, дорогий мій, вже ті столи, де нам по вусах текло, а до рота не попало…

Мій друг, виявляється, мав якісь приватні зв’язки в експертизі. Бо результати аналізів я одержав через добу - нечувана оперативність. Хімічний склад отрути з епізоду на вокзалі повністю співпадав з отрутою, котра вбила транзитника в аеропорту. Унікальність почерку злочинниці, а може, злочинців, виключала співпадіння. Навіть мій улюблений закон парних випадків тут не пасував.

Я пішов до нашого Полковника, доповів усе по формі та й попросив дозволу забрати у транспортників справу щодо отруєння, поєднати її з нашою - вокзальною, об’єднати епізоди під однією палітуркою і передати розслідування мені. Я, чесно кажучи, чекав, що він мені влиндить за мій «інтелігентський лібералізм»: мовляв, нам що - мало своїх покійників, що ми мусимо їх у транспортників позичати? Та цим ледарюгам - їм лише раз поступись, то вони всіх своїх мертвяків будуть нам під двері Управи підкидати!

На моє здивування, Полкан навіть зрадів:

- Сирота, ти геній! Одним «висяком» більше, одним менше, погоди не зробить! Все одно премії за цей рік нам не бачити. Зате нехай тепер хлопці з транспортної спробують не забезпечити мене з жінкою квитками на Адлер і назад! Я їм стільки «висяків» накидаю, що не розігнуться. Всі нерозпізнані трупи будуть знаходитися виключно на території транспортної міліції.

А потім мій начальник споважнів і сказав уже без жартів:

- Головне для нас обох, Сирота, щоби ця невідома особа жіночої статі зашилася десь якомога глибше і, як мінімум, до мого повернення з відпустки. Бо плодити глухі справи до нескінченності нам з тобою не дозволять. А це саме такий випадок.