Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Рутенія відвернулась і тільки тепер зрозуміла, що під серцем штрикає щось неприємне, якась колючка.

— А чому ж ми не йдемо до берега? — спитав Віт, і Рутенія нарешті збагнула.

— Горинь! Горинь! Ти чуєш? Чому ти мовчиш? — та у відповідь не почула ані слова.

— Горинь! Відповідай! — рознісся громовий голос чугайстра.

— З ним щось сталося! Ми все ще у річці, але не рухаємося! Просуваймося до полозової голови — не сидіти ж тут до скону, — запропонувала Рута.

Повзти по Гориню було незручно. Онімілі ноги не допомагали, а лише заважали. Доводилося з потрійною силою напружувати руки, щоб підтягатися і пересувати тіло вперед. Позаду важко дихав злидень. Найважче доводилося чугайстру — він рухав не лише себе, а ще й непритомну Дзеванну.

Просуваючись уперед, Рутенія відчула, що ноги чіпляються не лише за полоза, але й за землю!

— Тут вже земля! — вигукнула вона.

— Я це відчув. Та стояти не можу, ноги — немов колоди! — відповів Віт.

— А в мене вже ніби відійшли. — Рутенія відчула, як ноги наповнилися гострющими голками. Це кров линула до спраглих судин, і ті з болем розширювалися, знеохочу пускаючи в себе життєдайні соки. — Ну ж бо, допоможу тобі з Дзеванною.

Рутенія перекинула ногу через полоза і стала на річкове дно. В горлі застряг крик — так боляче стало ногам. Здалося, що до того голки просто ніжно торкалися шкіри, а тепер вони увійшли по саме серце. Долаючи біль, відьма пішла до чугайстра.

Вона падала. Світ навколо зникав. Чіплялася мокрими руками за уламки думок. Вітер виривав шматками волосся і відносив угору разом з краплями крові. Щось боляче у зіп'ялося в спину і не відпускало. Кігті з кожним поривом вітру сильніше і сильніше стискали плоть. Хрускіт. «Ламаються ребра,» — подумала байдуже. Захотілося спати. «Яка божевільна думка — спати під час падіння. З іншого боку, чому б і ні? Все одно в кінці чигає смерть. То чому б не померти уві сні?» Але пазурі у спині страшенно заважали, тому відьма зробила спробу перекинутись обличчям догори. Нічого не вийшло — тіло не слухалося. Завела руку за спину і торкнулася чогось довгого і шорсткого. «Ага, ти мене міцно тримаєш.» Відьма падала. «А якщо так?» Завела руку ще далі, міцно вхопилася, різко рвонулася вгору. Страшенний біль прийшов зі спини і розчахнув мозок навпіл. Блискавка вдарила в очі, а хрускіт кісток пролунав громом. Та вже не відьму тримали у пазурах, а вона тримала пазурі. Щось темне вгорі затріпотіло крилами, забилося, метаючись у повітрі… і почало набирати висоту. Відьма піднімалася.

«Витримає…» — почула вона громові слова.

«Виживе» — почула вона в себе над вухом.

І прокинулася. Над нею схилися Віт із Дзеванною. Злиднева мармиза виднілася позаду.

— Дзеванна… — мовила Рутенія так тихо, що сама себе не почула. — Дзеванна, це ти? — спитала вона голосніше.

— Я опритомніла, щойно потрапила на берег. Ти кричала. Тобі боляче?

— Було. Тепер все гаразд. — відповіла Рутенія і заплющила очі.

Заснула. Вони викрутили, як могли, одяг — свій та Рутенії, та підтягли Полозове тіло ближче до берега.

— Я нічого не пам’ятаю про шлях, — озвалася Дзеванна, тремтячи від холоду.

— Там нічого і пам’ятати, — відповів Віт.

А а злидень додав:

— А я б з радістю забув про цю трикляту річку і про це підземелля! Я замерз так, що аж зуби випадають, а переляку натерпівся такого, як ніколи і ніде!

— Так, було лячно! Особливо коли ми стрибнули у річку! І як полоз тільки витримав таку дорогу?

— Мабуть, у нього дуже багато сили… було, — замислилася русалинка.

— Він знесилився! Він довго тримався, але річка таки випила його силу!

— Невже він приніс себе нам у жертву? — здивувався Бось.

Їх похилило на сон, а Рутенія тим часом зі сну поверталася. Вона чула їхні останні слова, і достеменно не знала, що треба робити.