Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Від їхнього шляху була купа відгалужень.

— Вона русалка? — спитав Горинь, підповзаючи до Дзеванни.

— Донька людини і русалки, — відповіла Рутенія.

— Русалинка… Кепські справи! У таких сили великі, але дуже швидко виснажуються. Вам треба поспішати.

— Ми знаємо, та як? Ми сподівалися, що зможемо по річці пливти на чомусь.

— Отже, ви просто не подумали. Гаразд. Тоді треба подумати мені! — сказав Горинь.

У печері запанувала тиша. Тихо стогнала русалка. Бось витирав піт з її чола.

Полоз тим часом поповз до річки. Рутенія пішла за ним. Слідом рушили Бось та Віт з русалкою на руках.

Дзеванні ставало все гірше. Її вже не заспокоювали чугайстрові пісні, та й слів тих пісень не було чутно через гуркіт річки.

Вони знову вийшли на виступ над водою. Внизу нічого не змінилося — вир, страх, міць, паніка, біль — все змішувалося при одному погляді на річку. І серце починало битися, як злякана пташка, затиснута в кулак.

— И-і-а-й-е-а-е-е-е!

— Що-о-о?! — нічого не зрозуміла через шум Рутенія.

— Сідайте на мене! — прокричав їй у вухо Горинь.

Рутенія оглянула полоза — міцне тіло, товсте, мов тулуб дорослої людини. Торкнулася, і відчула, що він зовсім не слизький, як думалося раніше. Навпаки, теплий і шерехатий на дотик.

— І-а-и-и-а-е-о-а-а?! — Рутенія сама не почула, що прокричала, та Горинь, здається, зрозумів.

— Ви тільки сядьте, і ніяка сила вас не відірве від мене! — знову прокричав він у вухо Рутенії.

Рутенія з острахом глянула вниз, остаточно усвідомивши, що вони робитимуть.

Чугайстер теж з недовірою торкнувся полоза, але швидко подолав нерішучість і осідлав його, міцно обхопивши ногами. Дзеванну він посадив перед собою, обійняв обома руками і її, і Гориневе тіло, — добре, що руки в чугайстра значно довші, ніж у людини. Злидень примостився перед ними, а Рутенія сіла попереду, ближче до полозової голови.

І полоз рушив.

Він шугонув у воду. За мить до занурення Рутенія від несподіванки мало не відпустила руки, але із здивуванням помітила, що не може цього зробити. Де верх, де низ, де вода, а де повітря — все перемішалося. Перед очима — туман, якісь білі та зелені плями. Самі очі болять так, що навіть не можна їх розплющити. Навколо страшенний гуркіт, який то накочується валами, то підступно, з шипінням постає з цілковитої тиші. Дихати неможливо: варто розтулити рота чи вдихнути, як гірка і пекуча вода наповнює легені.

Навколо — холод і плямиста темрява. Голова паморочиться. Що за крик лунає у вухах? Це її власний крик… Відьма виривається з хаосу і сум’яття, і розуміє, що все ще тримається за полоза. Лице заливає водою, січе і рубає; вдаряє в груди тупою сокирою; забиває дихання мокрим кляпом.

Полоз плив, попри буруни і хвилі, що кидалися, мов скажені собаки; майстерно огинав каміння, що виринало перед його носом; стрілою пролітав крізь гігантські вири. Вони, здавалося, летіли, тільки не повітрям, а водою. Як полозу вдавалося на такій швидкості оминати перепони, не вкладалося в голові.

Раптом прийшло полегшення. Дихати стало простіше, шум зник, і вода вже не так боляче сікла тіло. Потеплішало.

— Що сталося? Чому ми сповільнилися? — вигукнула Рутенія.

— Це не ми сповільнилися, це річка заспокоїлася! — повернув на мить голову полоз.

І справді, коли Рутенія кинула оком довкола, то побачила зовсім іншу річку — спокійну, повільну.

Горинь знову повернув голову:

— Вашій русалці має покращати: тут річка не така жадібна до сили. Як вона там?

— Зараз гляну! — озирнулась Рутенія.

Злидень приходив до тями. Він тер очі і намагався роззирнутися:

— Та ми ж не рухаємося! А он там — вихід на берег! — Бось показав у бік полозової голови.

— А ти як знаєш? Там же нічого не видно… — здивувався Віт.

— Це вам не видно! Ми, злидні, краще від вас бачимо у темряві! — гордо відповів він.

— І ти раніше мовчав?! — обурилась Рутенія.

— А ви не питали! —