Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

за те, що вони читали газети? Мого тата також вислали, але не за газети. Ні, тут щось не те. Обнімаю Дану за плечі. Вона притуляється до мене і мовчить.

— Вони там загинули. Нам написали з табору, що корабель у морі потонув. Той, на якому рибу ловили і зразу переробляли. І вони… обоє… обоє… Бабуся не могла того пережити. Все повторювала: «Нащо ж я її в той університет послала? Нащо вчила? Вона ж у мене одненька, як сонце в небі. Думала, що вивчиться, великою людиною стане. Її ж так усі хвалили, так хвалили… А потім взяли та й убили…» Вона боялася, що й зі мною таке може статися. Казала: «Краще будь, Богданцю, неграмотною, як я, але живою». А мені хіба легко було без мами і тата? Ти ж сама знаєш. А тут ще бабуся… Їй ставало все гірше і гірше. Вибіжить на дорогу і жде, коли поштарка велосипедом буде їхати. Перейме її, вчепиться у сумку і кричить, щоб вона газети викинула, бо від них біда. Кілька разів шпурляла пошту в болото. От поштарка і поскаржилася. Коли мене забирали у притулок, бабуся не хотіла віддавати, кричала, що не мають такого права, на міліціянта накинулася. Не знаю, де вона тепер, що з нею. Мені її так жаль. Хоч вона й була дивною, але дуже любила мене. Тільки вона й любила.

— Я тебе також люблю. Дуже-дуже. І завжди буду любити! — обіцяю.

Готую політінформацію. Кажу Нелі Миронівні, що Богдані в неділю було недобре і вона не змогла. Я не обманюю — Дані справді було дуже зле. Таких, як я і Дана, в цьому дитбудинку чимало. Нас ніби спеціально позвозили сюди з різних притулків. І ми потроху починаємо розуміти, що має на увазі Дада, коли натякає на наші гени.

Пазл десятий Різдвяник

Ранок затягнутий хмарами, як застояна вода ряскою. Аж не віриться, що десь там, за цим сірим шатром, сяє сонце та синіє небо. Піонервожата у штучній шубці леопардового офарблення і коротких чорних бурках без підборів на ходу обертається обличчям до колони півсонних вихованців, починає енергійно диригувати і бадьоро вигукувати:

— Молодежь страны советов…

Ми, всі в однакових суконних пальтах, шапках-вушанках і черевиках, маршуємо в ногу і мляво, але дружно підхоплюємо:

— Лучезарная, как май!

Не знаю, що означає те дивне слово «лучєзарная», як і не знаю багатьох інших слів із наших речівок. Але це зовсім не обов’язково — знати. Головне — просто повторювати разом із усіма.

— Р-раз-два, р-раз-два, раз-два-три-чотири… — командує піонервожата, — ширше крок на урок!

Раптом у сірій січневій мряці щось спалахує таким ясним рожевим кольором, що я аж зажмурююся, збиваюся з ритму і зупиняюся. Стаю лиш на секундочку, але колона позаду з розгону налітає на мене, штовхає у плечі.

— Христич! Ти ще не прокинулася? — кричить піонервожата. — Вийди з шеренги і стань у хвіст!

— Вона об камінь спіткнулася, — відважно кидається на мій захист Дана.

— А тебе, Латник, не запитують! — сердиться піонервожата. — Якщо ти така розумна, то вийди разом із Христич!

Ми виходимо з шеренги, чекаємо збоку, поки пройдуть усі, щоб стати «у хвіст». Я дивлюся на рожеве диво, що змусило мене «спіткнутися», — на підвіконні директрисиного кабінету пломеніє кущик, рясно обсипаний яскравими квітами. Квіти туляться до шибки, ніби приглядаються до засніженого подвір’я і до нас, півсонних, які крокують, вигукуючи речівки.

Дана пояснює, що це вазон — різдвяник. У них удома також був такий. Щоправда, різдвяником його називають тільки в нас, бо він цвіте на Різдво. А на своїй батьківщині, у Бразилії, він зветься якось по-іншому. Бразилія дуже далеко, аж за океаном, в самій Америці. Коли в нас Різдво, у Бразилії — середина літа, і саме тоді там розпускаються ці рожеві квіти, що дуже люблять тепло. Вони такі гарні, що всім, хто приїжджає у Бразилію і бачить їх, хочеться мати таку красу в себе. От люди й беруть пасинки із собою, розвозять по всіх куточках землі. Дивно, але яким спекотним не було б наше літо, різдвяник у цей час навіть квіточки не випустить — жде, коли зацвітуть його родичі у Бразилії, і тоді ніби приєднується до них — також цвіте. І ніякі морози не можуть його злякати чи змусити змінитися, бо квіти мають пам’ять і ніколи не забувають про свою батьківщину, де вони вперше з’явилися на світ.

Думаю, що я теж квітка, Ірис, і марю різдвяником. Згадую казку про чарівну червону квіточку й уявляю, як потрапляю в сад волохатого страховиська, де вона росте. І як зриваю її, і як страховисько плаче, а потім стає прекрасним принцом, і як я також стаю принцесою, і квіточка дарує нам вічне кохання й робить нас щасливими.

От би побачити різдвяник зблизька, доторкнутися до його пелюсток! Але хто ж мене впустить до кабінету директриси Лариси? Ніхто з нас не був там жодного разу. Якщо когось і викликають, то в дитбудинівську «червону» кімнату або в учительську.

Невдовзі після зимових канікул у сиротинець прокрався кір. Спочатку захворіло троє дітей. Груня сказала, що всі вони були на канікулах в одному районі, де розгулялася епідемія, і звідти від родичів привезли інфекцію. А потім злягло ще зо два десятки вихованців, у тому числі