Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Мило щипає очі, затекло в рот, але це така дрібниця, порівняно з тим, що мене чекає. З надією дивлюся на двері, та на них залізна защібка. З жахом усвідомлюю, що в лазню не зайде ніхто. Бо навіть якщо хтось побачив, що в «дівчачий» банний день до неї ввірвалися ці придурки, сказати, швидше за все, побоїться — кому хочеться нажити таких ворогів, яких сама директриса обходить боком? З останніх сил намагаюся вирватися, вислизнути з чіпких хлоп’ячих рук, але намарне. Мене щосили кидають на лавку. Глухий біль у потилиці, жовто-фіолетові кола перед очима. Свідомість покидає мене.

І раптом чую гупання у двері, а за ним — відчайдушний пронизливий крик. Хтось лементує, погрожує трьом виродкам тим, що обов’язково розкаже про їхні безчинства і в міліції, і в суді, і в прокуратурі — хай не думають, що їх тут усі бояться. Голос кличе на допомогу дівчат, чергову виховательку, вахтерку і навіть саму директрису.

— Заткни пельку! От сука нарвана! — лається той, що тримає мене за руки.

Другий б’є по голові, що й так розколюється від болю. Третій штовхає коліном у бік. І всі троє біжать до дверей.

— Курва! Ми тебе з-під землі дістанемо! — чую, як уже за дверима погрожують моїй рятівниці.

Ледве підводжуся. Мене б’є пропасниця, підкошуються ноги, і страшенно болить голова. Крізь пару бачу, як до мене біжить Дана, наша новенька. Її тільки місяць тому поселили в нашій кімнаті, вона спить на сусідньому ліжку, ми обидві лікуємося в доктора Сніга, і тільки Дана називає мене Ірис, як колись називала мама.

— Ну чого ти пішла сама? Хіба тебе не попереджали, що митися треба тільки всім разом? І митися, і їсти, і вчитися. Ох, Ірис, Ірис… Добре, що я побачила, як вони ховалися під сходами, — дорікає і подає мені рушник. — Витирайся, бо задубієш.

Але я жбурляю рушник на лавку, біжу під душ, намилюю губку, тру себе так, що мало шкіру не здираю. Треба змити ці гидкі дотики, треба їх позбутися!

— Ненавиджу цей дитбудинок! Ненавиджу! Ненавиджу! — ніяк не можу вгамувати тремтіння, що переходить в істерику.

— Цей? Думаєш, в інших краще? — Дана нарешті накидає рушник мені на плечі, допомагає витертися, пригортає і гладить по голові. — Я вже у третьому, і скрізь те саме. Якби ти знала… Не плач. Не треба. І не кажи нікому, бо ще тебе винною зроблять, скажуть «малолітня курва». А їм нічого не буде. Це життя. Таке гидке… собаче…

Ніхто так і не прибіг на відчайдушний Данин крик. Ніхто! Поглухли? Не захотіли? Чи геть усі, і вихованці, і дорослі, дивляться кіно? Значить, правильно каже Дана: краще мовчати й остерігатися.

Ми йдемо до кімнати. Я тремчу і цокочу зубами. За вікном чути свист і регіт. Дана затягує штору, лягає поруч і міцно обнімає мене. Обоє плачемо. Сльози потроху змивають переляк, заспокоюють, і ми засинаємо. Але ненадовго.

Мені сниться страшний сон: хтось, весь у чорному, простягає до мене руки, волохаті, як лапи тварини, з гострими пазурами, я відчуваю кінчики пазурів на шиї, чую звіриний запах. Прокидаюся з криком і якийсь час не можу зрозуміти, де я і хто біля мене. Дана лякається, хоче бігти за черговою вихователькою. Але я згадую, що в моїй тумбочці лежить заспокійлива пігулка — «на екстрений випадок». Ковтаю її разом зі сльозами і знову падаю на подушку. Вбігають дівчата і зразу ж «відбій» — гасне світло. Все. Спати. Або тихенько лежати і робити вигляд, що спиш. Так і роблю: зачаїлася і прокручую в голові цей день, дякую подумки Дані — добре мати таку подругу, сміливу, рішучу.

Понеділок — день політінформації в школі. Винятків немає навіть для четвертокласників. Цього разу Данина черга готувати для нашого класу огляд політичних подій. Але вона, здається, забула про це. Нагадую: сьогодні неділя, треба піти до бібліотеки, взяти «Зірку» і «Пионерскую правду», вибрати інформацію. Дана мовчить. Я згадую, як дістається від Нелі Миронівни тим, хто погано готується до політінформації. Мені не хочеться, щоб вчителька так репетувала і на Дану. Йду до бібліотеки, беру останні номери газет і приношу до кімнати.

— На, читай.

Дана в крик:

— Не треба! Не треба. Ірис! Забери їх звідси!

Ховається під ковдру. Я торопію. Оце так! Моя відважна Дана, яка не злякалася навіть тих трьох покидьків у лазні, боїться газет, ніби з них мають виповзти якісь страшні зміюки? Але ж це всього-на-всього папір.

— Ти чого? — сідаю до Дани на ліжко, ще сподіваюся, що це якийсь розіграш, артистичний жарт — зараз моя подружка засміється, вискочить з-під ковдри і вмоститься поряд зі мною.

— Нічого, — каже вона тихо. — Бабуся забороняла мені брати газети до рук…

— Забороняла читати?! Чому? — не можу повірити в таку нісенітницю.

— Бо від великого розуму — великі біди. От чому.

— Це неправда! — не витримую я.

— Неправда? — Дана скидає ковдру на підлогу і таки сідає. — Неправда, кажеш? А за що ж тоді моїх маму й тата?.. За що? Аж туди, де білі ведмеді? За газети! За газети…

Не можу повірити в те, що вона говорить. Як можна вислати людей до білих ведмедів