Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Доктор Сніг терпляче слухає мене і записує щось у картку. Але це інша картка, не та, в якій роблять записи Дада і Груня. Мені здається, що він вірить мені, не те, що директриса Лариса, Дада й виховательки. Йому можна і про жахи, пережиті в карцері, розказати.

Він більш не усміхається, тяжко зітхає.

— Господи, які невігласи! Бідна дівчинка! Біднесенька Ірис! Але ж і ти повинна розуміти, що на світі не один вухатий пес світло-рудої масті. Вже ж немаленька. Кажеш, мама підібрала цуценятко на вулиці і привезла додому. Але ж деякі собаки так і живуть на вулиці. Вчора я зустрів цілу бродячу зграю. Думаю, що до дитбудинку також приходить бездомний пес. А тобі просто дуже хотілося на волю, тому ти й утекла. Нібито за Клаповухом пішла. Це — твоє підсвідоме рішення, дорогенька. Собака — тільки привід. Скільки ж ти пережила! Ну не хвилюйся — все буде добре. Тільки в майбутньому спочатку думай, що робиш. Я Груні залишу пігулочки, продовжуй їх акуратненько пити — раз на добу. І не дуже ділися з іншими тим, що з тобою відбувається. Люди не завжди розуміють, точніше — далеко не завжди намагаються зрозуміти. Але я буду навідуватися. І тоді ти зможеш говорити зі мною про все.

Уже біля дверей чую, як доктор Сніг тарабанить пальцями по столу і повторює моє ім’я. «Ірис! Ірис! Недарма! Це знак!» Ну яким таким знаком може бути моє ім’я? А доктор Сніг розумний. Авжеж, до дитбудинку міг приходити інший собака, просто дуже схожий на мого. Може, я справді блукала містом за нічийним бродячим псом. Блукала, бо хотіла вирватися на волю. Бо інші поїхали до рідних, а я залишилася сама в кімнаті і на Різдво хотіла побачити хоча б Клаповуха.

Отже, це був не Клаповух. Але як той пес міг опинитися в комірчині? Як він туди пробрався? Я ж не тільки його бачила, а й чула його запах. А може, я вже була хвора? Може, мене з температурою зачинили в карцері? Ніхто ж навіть не запитав, як я почуваюся після цілоденного блукання та сидіння між Дідом Морозом і Снігуркою. Тільки сварили, сварили, сварили…

Вони почали діставати мене з перших днів: три нерозлучні старшаки, завжди розхристані, задерикуваті, нестримні, як ртуть, і липучі, як смола. Переймають і у школі, і в їдальні, і в дворі. Один підніжку ставить, другий ззаду штовхає, а третій збоку регоче, чи двоє тримають за руки, а третій жабу в кишеню або й за пазуху пхає, а іншим разом утрьох із усіх боків водою обливають або сніжками шпурляють, женучи аж до спального корпусу… Бачиш в їдальні на своєму столі пиріжок — хутчіш запихай до рота, бо видеруть і крихти не залишать. Дали тобі яблуко на полуденок — ховай і ходу з їдальні, бо й надкусити не встигнеш — заберуть. І не думай рюмсати чи скаржитися комусь — собі гірше. Тут б’ють і плакати не дають.

Від них за кілометр несе дешевими цигарками, брудними словами та явною небезпекою. Втеч на їхньому рахунку не менше, ніж у всіх інших сиріт разом узятих. Але директриса Лариса ніколи не дорікає їм «ходками на волю», навіть не нагадує. І на матюки, паління та всілякі витівки чомусь дивиться крізь пальці.

Дівчата кажуть — боїться. «А що ви думаєте? Якби ж то один, а їх троє. А вона теж людина, та ще й жінка. А вони, як виростуть і будуть жити в цьому місті, — перейдуть колись дорогу…» Може, справді директриса, яка якнайсуворіше карає всіх саме за втечі, рада була б, аби вони пішли звідси і ніколи більше не повернулися: втопилися в річці, провалилися крізь землю чи просто поїхали світ за очі. Якими б комісіями та перевірками це потім не обернулося, для неї було б краще, ніж є.

Та втікали хлопці, мабуть, недалеко, бо міліція щонайбільше за тиждень знаходила і повертала їх назад — обдертих, прокурених, в якомусь лахмітті замість дитбудинівського одягу. Разом із ними міліціянти привозили довгий перелік гріхів, що їх хлопці встигали вчинити. Розмовляти з ними, настановляти на шлях істини директриса Лариса і не думала — забагато честі для трьох «пришелепуватих бовдурів». Їй залишалося тільки одне: терпляче чекати випускного, щоб хутчіше спекатися цього потрійного лиха. А чекати було недовго: після восьмого класу трійцю випхають у профтехучилище, що взяло шефство над дитбудинком. Там із норовливих вихованців притулку намагатимуться зробити слюсарів, сантехніків або будівельників. Але до останнього дзвоника ще чотири місяці, а мені з ними щодня зустрічатися. І при кожній зустрічі в мене тремтять коліна та цокотять зуби.

За графіком, п’ятниця — «дівчачий» банний день. Я після уроків чергувала в їдальні. Поки повитирала столи, поскидала у відро залишки їжі з тарілок, допомогла помити посуд, — дівчата вже побанилися, перевдягнулися та й побігли в «червону» кімнату дивитися «Людину-амфібію».

Я також хочу подивитися це кіно. Може, хоч на другу половину встигну. Хутенько забігаю в кімнату, хапаю рушник і біжу. Заходжу в наповнену густою парою лазню, відкручую кран і стаю під залізну лійку душу із частково забитими іржею дірочками, намилююся. І тієї ж миті чую чийсь гидкий смішок. Чи мені здалося? Розплющую очі — вони, всі троє. Встигаю тільки скрикнути. Чиясь долоня затуляє мій рот, друга хапає за горло, і мене грубо виштовхують з-під водяних струменів, тягнуть до роздягальні з низькими дерев’яними лавками.

— Мовчи, бо задушу! — погрожує один із трійці і сильніше стискає пальці на моїй шиї.

— Лучче задушена, ніж целка! —