Володимир Кільченський - Вітри сподівань

з батькових вуст.

Клавдія інколи підкидала гостре слівце, коли примічала, що чоловік занадто вже «розкозакувався», проте була цілком згодна, коли він, розгарячившись, розповідав про визволення з полону Клавдії. Вона бачила його завзяття та рішучість у бійці. Коли батько попрохав старшого синка черпнути йому із шаплика водиці, своє слово встигла вставити і Клава:

— Це все істина! Я його тоді й запримітила побіля Інгулу. Багато люду визволили, а він мене розгледів…

Дітлахи при цих словах схвально кивали, а в меншенького навіть сльози по щоках покотилися. Він заторохтів дзвінким голоском:

— Мамцю, мамцю, а ми би топтали ряст,[14] якби татко вас не відвоювали? А як він узнав, що ви — наша мамця?

Почув Сергій ці слова з вуст синочка і засміявся. Поклавши руку на голівку малого, промовив:

— Ваша мамця мені приснилася, от я й пішов її відвойовувати…

Іван з Марією відчули до себе приятельське ставлення. Гість розповів, як після пригнічування Запорозької Січі гетьманом Потоцьким татари знахабніло гуляли по всій Україні і тисячі бранців гнали на торги. Тоді й загинула вся його рідня, а він з товаришем втік аж на Присамарщину та вже звідти пішов за Хмельницьким.

Іван радий був доброму сусідству із Загорульками. Добре відчувати поряд гарних людей, які колись допоможуть, бо не мине ж його далекий шлях у невідомість.

Перед Вербною неділею подули вітри, навалило ще й снігу, тож Іван залишався, на радість Марії, при хатині. На Вербну розгодинилося, і Марія змовилася із Загорульками йти до храму на посвяту верби. Іван щойно нарізав вербових гілок. Спустилися до шляху і, привітавши сусідів зі святом, вирушили разом з ними до храму. В церкву не було змоги протиснутися, і вони поставали у загальному гурті вірян перед дзвіницею. З притвору храму до мирян долинали слова молитов і співи хористів. Іван натхненно молився, подумки вимолюючи в Ісуса Христа благословення своїй сім’ї.

Озвалися церковні дзвони, і люди, оточивши колом храм, готувалися до посвяти вербових гілочок, які символізували пальмові під час входження Ісуса Христа в Єрусалим за його земного життя. Сповнивши християнську обрядовість, Загорульки та Ярові поспішили до своїх домівок, відчуваючи внутрішній трепет від очищення душ.

Молітеся, люде, та живіть. Прийшов Христос вас іскупить. Прощає Бог гріхи старі. Живіте чисто, не творіть нові. Цієї миті прямує люд з вербою Та із надією безсмертя, Яке Христос вселяє в нас У неповторний Вербний час.

Клавдія запросила Івана з Марією пригоститися пісненькою їжею після посвяти. П’ятеро дітлахів з нетерпінням чекали приходу батьків. Коли ті зайшли до хати, заволав кожен, аби його першого по спині похльостали вербовою гілочкою. Сергій по старшинству почав шмагати хлопчаків, примовляючи приказку, а дорослі повторювали: «Верба б’є — не я б’ю, за тиждень Вербний жди Великдень — не вмирай, писаночко, дожидай!» Хлопчаки верещали і по черзі відскакували вбік, чухали ті місця, куди дістала лозина. Дорослі зняли верхній одяг, готуючись до пісного обіду, а радісні дітлахи все хвалились одне перед одним: кому більше перепало, то той і дужий, і сміливий буде.

Весна буяла вишневим цвітом, повнилася важким гудінням бджіл, які поспішали донести зібраний нектар до своїх дуплянок,[15] метушінням птахів та всього сущого, яке прагнуло повною мірою використати весняну пору.

Ластівки діловито залітали в стайню, ліплячи свої гнізда попід сволоком, а деякі носили в дзьобах грязюку з вибалка та, аніскілечки не боячись, поспішали спорудити гнізда просто над дверима.

— От зухвалі пташки, ледь не в капелюхові мостять. Нехай тільки малих вилуплять… Дам їм перцю! — сердився Іван вечорами, вимітаючи послід побіля входу до хати.

Марія слухала його погрози у бік ластівок і сварилася:

— Ти гляди мені! Не смій на них навіть грозити… Ти ж знаєш, можуть хату підпалити!

Тоді він підходив до дружини і лагідно запитував:

— А до тебе можна хоч доторкнутися? Чи, може, вуса мені підсмалиш?

Саме в ці теплі погожі дні й закінчувався Іванів вишкіл. Ближче до вечора з’явився сотенний Петро і, похмуро глянувши в бік Івана, запросив його до своєї хатини.

— Умовляв я того полковника, аби ти ще трохи набрався ляської грамоти. Та де там! — почав голосно сотник, ніби виправдовуючись перед Іваном.

Іван примостився на лаві, сподіваючись почути дещо важливе для нього.

— Завтра, Іване, з тобою розмовлятиме сам Капуста, а далі не знаю. Мені не велено