Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

від Комуни й до Луганського, практично не було військ. Можеш уявити? На майже двадцяти кілометрах чистого поля всього три спостерігачі. Більше нікого наших. Вони просто не могли повірити, що це так. А коли зайшли туди, то щиро здивувались: «О, пощастило!» І почали закріплюватися в селі. Підтягувати ротно-тактичну групу й формувати опорний пункт.

— Скажи мені, а чи можливо було їх звідти вибити? — питаю. Адже тільки одна помилка у військовому плануванні, і, напевне, думаю я, її можна було виправити. А Зелений каже, що треба не виправляти помилки, а їх уникати. Виявляється, напередодні воєнної катастрофи він примчав у штаб сектора «С» і розбудив командувача сектора. Була третя ночі. Розвідник змалював полковнику ситуацію і сказав, що коли негайно не розв’язати питання Новогригорівки, то мишоловка зачиниться. Зелений побачив, що на карті в командувача було позначене Логвинове. Тобто в секторі знали найслабші місця оборони.

Новогригорівка та Логвинове — два єдино можливі напрямки, з боку яких можна було захлопнути мишоловку. І тоді в ній опиниться геть усе українське угруповання в Дебальцевому. До слова, командувач швидко збагнув суть нічної доповіді й пообіцяв, що негайно телефонуватиме начальнику Генерального штабу.

— Зателефонував? — питаю Зеленого.

— Не знаю, — знизує плечима артрозвідник, — не бачив. Але думаю, що так. Я бачив його карту. Я ж кажу, в нього були позначені і Новогригорівка, і Логвинове, тобто ступінь ризику він і до цього розумів.

Але події розвивалися так, ніби не було ніякого дзвінка. А можливо, цей дзвінок просто нічого вже не вирішував.

Це було о третій ночі. Кілька годин по тому, рано-вранці дев’ятого лютого, російський Т-72 обстріляв машину з офіцерами гірськопіхотної бригади. Виїхав біля автобусної зупинки з написом «Логвинове» й відкрив вогонь. Замполіт бригади отримав важкі поранення. Здавалося б, усе це разом із доповіддю Зеленого мало б змусити штаб сектора винести швидке рішення. Але ще майже добу після цього жодних активних дій з боку українських військ не спостерігалося.

Через добу біля Луганського ми наткнулися на три вантажівки з бійцями батальйону «Донбас».

Виявилося, вони з Логвинового. Зайшли за підтримки двох танків. І танки ці спалили бойовики. Судячи з того, що розповіли учасники невдалої операції, їх відправили на зачистку. Хоча через добу, коли рашисти підтягнули сили, потрібна була не зачистка, а штурм. Навіть із такого невеликого села, як Логвинове, — тридцять дворів, не більше — вибити злагоджену групу за допомогою «поліцейської» зачистки неможливо. І не варто сподіватися, що досвід супротивника поступається нашому, в усякому разі, поблизу Дебальцевого.

Вантажівки з «Донбасом» стояли не дуже довго. Під'їхав офіцер і, не виходячи зі свого «УАЗика», скомандував машинам їхати на Артемівськ. І знову потягся час бездіяльності, кожна хвилина, кожна секунда якої, виявилося, коштувала життя бійцям у котлі, кришка над яким майже закрилася.

— Зелений, скажи, будь ласка, а операція з виведення воїнів із Дебальцевого була спланованою?

Він подумав і сказав:

— Ну звичайно, спланованою. Інша річ, що планували операцію не ті люди, яким це доручила Батьківщина. Планували операцію офіцери середньої ланки. Вищим командиром був комбриг 128-ї бригади. Те, що Дебальцеве трималося два тижні, було не завдяки, а всупереч діям Генерального штабу. Штаб сектора виконував лише одну роль: був пріоритетною ціллю для артилерії противника. У керівництві військами він не брав жодної участі. Добре, що хоч не заважав командирам це робити.

До цієї групи офіцерів входив і він. Я вже знав і про багато десятків загиблих при виході бійців, і про те, що з «Поляни», з розташування 128-ї бригади, люди йшли по трупах своїх товаришів. Перед тим як зустрітися з Зеленим, у Луганському ми знайшли групу бійців із 128-ї бригади, які мусили прориватися, залишивши по дорозі вантажівки з «двохсотими». Мені довелося навіть віддати свою аптечку солдатам — хлопці не мали медикаментів.

— Цілий «урал», ціла машина «двохсотих» там стоїть, і їх звідти ніхто не забере, тому що там уже сепари. Ми вже потрапляли в кільце, — розповідали вони, не соромлячись сліз, що залишали світлі сліди на їхніх вкритих кіптявою бою обличчях. — Там, в «уралах», лежать наші «двохсоті» хлопці, і їх ніхто не хоче вивезти.

Але я хотів збагнути, що ж відбувалося всередині тієї групи офіцерів, які виводили людей. І хто має нести відповідальність за Дебальцеве. Відвертіше, ніж Зелений, мені навряд чи хтось зміг би про це розповісти.

Коли стало зрозуміло, що з Дебальцевого треба виходити, а Генштаб при цьому не давав жодних вказівок, командири бригад і батальйонів почали розробляти план відступу. Аврально. Ключовим місцем збору була «Поляна», табір закарпатської бригади. Але до «Поляни» треба було непомітно для противника підтягти людей із розкиданих по периметру Дебальцевого позицій. Було визначено проміжні точки збору. Але робилося це в режимі якнайсуворішої таємності. Якби командири батальйонів і дивізіонів зв’язувалися один з одним через штаб сектора та Генштаб, то операція провалилася б і сумний список жертв був би значно довшим. Так вважає Зелений:

— Між нами, командирами, було два штаби — Генеральний і штаб сектора. Але, слава Богу, ми їх виключили зі схеми, тому операція пройшла успішно. Ми розробили способи зв’язку, комунікації, знищували резерви, котрі збиралися відрізати угруповання противника. Операція змогла стати успішною, тому що розроблялася на горизонтальному рівні, без участі вищих штабів.

Усі частоти супротивник прослуховував. Усі позивні й топоніми рашистам були відомі. Але офіцери змогли придумати таку схему зв’язку, що дозволяла тримати в секреті переміщення українців і вводити противника в оману. Люди Зеленого до останнього лишалися на своїх місцях, прикриваючи відхід колон. Один із його артрозвідників, Андрій Кравченко, коригував вогонь по колонах противника з осколком у грудях. Він не залишав позицію. Бачив, що від нього залежать сотні людей, і готовий був віддати своє життя за інших.

Про те, що котел буде,