Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

І, зверніть увагу, Дмитро Дедько надав, за твердженням істориків, грамоту громаді міста Торунь, що не є фіксованим державним документом та могла бути підробленою на рівні рядового хроніста. А зацікавленість польської історії після 1340 року в подібній фальшивці — очевидна.

Як очевидна і польська фальшивка про отруєння Великого (???) князя Болеслава у 1340 році. Звичайно, цю подію, за вказівкою католицької церкви, підняли на надзвичайно високий рівень, аби виправдати факт втручання Папи у справи незалежної християнської держави та фінансування ним, по суті, хрестового походу 1349 року. Як відомо, тоді на Львів, Галичину та Волинь рушили військові потуги Польщі, Угорщини, Тевтонського ордену та європейських лицарів-добровольців. Унаслідок цих дій католицької Європи, які тривали до 1380 року, було знищене Велике Галицько-Волинське (старе) князівство. До Польщі та Угорщини відійшли: Галицьке князівство зі Львовом, Холмське князівство з Холмом, Белзьке князівство з Белзом, Берестейське князівство з Берестям, Волинь зі столицею Володимиром.

Боротьба між Галицько-Волинським князівством та католицькою Європою, а саме так треба найменувати те протистояння 1349–1380 років, без жодного сумніву, очолювалася українськими (руськими) князями, хоч як би те заперечували історики різних мастей. Якби у тому далекому протистоянні український народ не мав своїх національних українських князів-поводирів, він ще у ті роки був би скатоличений і зник з арени буття. Це — аксіома, про що не слід забувати.

Протиборство було настільки жорстоким, що столиця Волині і сама Волинь кілька разів переходили з рук в руки. Ось що писав з приводу цього воєнного змагання польський історик пізніших часів:

«1350 — … володимирівські русини з Литвою напали на Львівську землю під пануванням Казимира і також спустошили її… 1353 — Цього року на Русь, що перебувала під польською владою, вдруге напали литвини й русини з Володимирії. А оскільки Львівська земля вже була спустошена їхнім нападом у 1350 році, вони вдерлися у Галицьку землю і страшенно знищили її разом з містом Галичем… 1370… русини негайно вигнали поляків з Володимирського замку, відібрали й інші замки й міста, якими останні володіли в Володимирі в силу трактату з 1366 року, й навіть вдерлися в Сандомирське воєводство… 1373 року… вони полонили весь край між Сяном, Віслою і Бугом, при чому не обійшлося й без нападів на наш русько-галицький край» [52, с. 79].

Звичайно, польський історик замовчує жорстокість польсько-угорських військ і жодним словом не згадує про їх загарбницький характер. Що зрозуміло.

Зауважимо, що руські князі Галицько-Волинської держави ще з часів Андрія та Лева II виступали проти ворогів в союзі з Литвою.

Великого Галицько-Волинського князя литовця Любарта на князівському престолі нашої держави у 1340–1383 роках не було. Ми про те вже говорили. Великим князем Галицько-Волинського князівства з 1323 до 1383 року був правнук Данила Галицького — Дмитро Галицький. Саме для того, щоби мати право ополячити та скатоличити український народ, польська історіографія нав’язала українцям (русичам) Великих князів католика Болеслава та литовця Любарта Гедиміновича. І хоча, за свідченнями істориків, князь Любарт був християнином православного обряду, та, одружуючись із донькою Болеслава (Юрія II), що стверджує офіційна історіографія, православним у стовідсотково скатоличеній сім’ї бути не міг.

Чергове непорозуміння!

Тому очолював оте страшне протистояння з католицькою Європою впродовж 1349–1380 років православний князь Дмитро Галицький, який посідав Великокнязівський престол з 1323 року (після смерті брата Андрія).

Католицький престол Риму не забув давню образу, яку вчинили йому Данило Галицький та його син Лев, вигнавши у 50–60 роках XIII століття католицьких місіонерів із Києва та Львова.

Після кровопролитної, жорсткої боротьби за західні землі давньої Русі з католицькою Європою Великий князь Дмитро Галицький був змушений відступити на свої східні землі. Столицю Великого Галицько-Волинського князівства він переніс до Луцька, де й поселився сам, а сина Данила Дмитровича наділив Острогом, щоби той був поблизу, але за його спиною від войовничих Польщі, Угорщини і Тевтонського ордену.

До союзної Литви на 50-ті роки XIII століття відійшли майже всі північні землі давньої Русі.

Сучасні білоруські історики стверджують, що поглинання білоруських земель Литвою відбулося мирним шляхом. Послухаємо:

«…Вже від початку свого утворення ВКЛ було не тільки литовською, а й білоруською державою. Білоруські землі увійшли до складу переважно мирним шляхом» [83, с. 15].

Так запевняють сучасні білоруські історики. Ми навели думку професора Ігоря Марзалюка. Радикальніші білоруські науковці, наприклад Деружинський В.В., заявляють, що білоруси і є литвини, бо до 1840 року ніякої «Беларуси» взагалі не було — то стовідсоткова вигадка московської історії. Що справді є істиною. Згадаймо, рід Галицьких ніколи не ходив воювати з литвинами до землі Жемойтії.

Ми вже розповідали, що з приходом до влади у Золотій Орді 1312 року хана Узбека, відносини її з Польщею значно поліпшились, у той час як з Великим Галицько-Волинським князівством — погіршилися. Пояснення щодо цієї метаморфози автор наводив у першій книзі. Тому тогочасний польський король Владислав Локетек у листі до Папи Римського після смерті руських князів Андрія і Лева назвав їх «непоборним щитом», який захищав Польщу від татар» [44, с. 102].

Він мав рацію: із 1312 до 1342 року (часи правління хана Узбека) Золота Орда не вчинила жодного нападу на Польське королівство, в той час як на Велике Галицько-Волинське князівство воєнних походів відбулося кілька. Тільки «Історія Русів» зафіксувала три таких кампанії. Не забуваймо — Київ у ті роки належав до Великого Галицько-Волинського князівства.

Саме тому король Локетек у 1323 році, після загибелі руських князів Андрія і Лева, не втручався у династичне питання Великого князівства. Звичайно, програвши Ірпінську битву, «де загинули хани Тимур і Дивлат», не могла диктувати династичні умови й Золота Орда. Скоріше за все, в Іртиській битві й загинули руські князі Андрій та Лев II.

Читачів прошу не дивуватися зміні викладу історичних подій. Наводячи нові незаперечні історичні факти, які цілковито замовчували або приховували імперські історики, ми тим