Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

до замкненої палати, а ми так і не дізналися, хто роздає ті браслети.

Еферт побачив у цьому можливість підзаробити, про що й повідомив нам з цілковито серйозним виразом обличчя.

Я відразу ж замовив у нього один такий браслет. На якусь мить Еферт видався спантеличиним.

Я просто пожартував, однак у кожному жарті є доля правди. Гадаю, він, мабуть, таки спробує роздобути його для мене.

Як би там не було, я спробую з’ясувати, чи подібні браслети взагалі законні. А доки займатимуся цим, то, можливо, також зʼясую, чи можлива евтаназія на прохання психічнохворого, бо це також здається малоймовірним. Звичайно, на цю тему дуже рідко говорять уголос. «Для європейського світу — це величезне табу», — такою була до зухвалості серйозною реакція Греме на реанімаційні браслети. Усі зніяковіло засовалися на стільцях, тривалий час зосереджено помішуючи каву. «Самогубство — аж ніяк не та тема, якою переймаються в розмовах ці людці», — лукаво додав Еферт.

Понеділок, 8 квітня

Весна: учора всі спроможні шкандибати повилазили на прогулянку. Хай навіть до лавиці перед входом. Четверо наших пожильців сиділи там у приємному товаристві, обговорюючи прекрасну погоду, коли зненацька якийсь пристаркуватий панок, якого ніхто раніше не бачив, всівся на останнє вільне місце. Пані Блоккер виявилася не настільки жвавою, щоби випередити його. Вона пильно поглянула на нього.

— Ви сидите на нашій лавці.

— Не бачу, щоби тут десь було написано, що вона належить вам, — сказав чоловік, розгортаючи газету.

— Ми завжди тут сидимо, — сказали співмешканці Блоккер, підтримуючи її.

— Що ж, наступні півгодини тут сидітиму я, — спокійно мовив той пан.

Пані Блоккер відійшла по допомогу, проте не змогла нікого знайти, крім швейцара.

— Ця лавка — власність установи, — спробував було заступитися він.

— Цю лавку встановлено на громадській вулиці, а отже, вона належить усім, — такою була відповідь.

Упродовж півгодини почитавши газету в льодяній тиші, він підвівся, кивнув і пішов собі геть.

Цю історію мені довелося вислухати чотири рази, і при цьому обурення з кожним разом робилося все більшим. Незнаний панок став героєм усього тижня.

Екскурсію номер три відклали на три дні, бо Грітьє все ще не оклигала від легкої форми запалення легенів. Поїздка була запланована на завтра, проте ми перенесли її на п’ятницю.

Я був дуже розчарований. Ох, не втрачай над собою контролю, Груне! Ти ж прекрасно знаєш, що в членів нашого клубу бували й кращі часи, і, зрештою, вони схильні хворіти. Ми вирішили не змінювати всього розкладу поїздок, якщо одну з них доводиться відкласти.

Я нарешті остаточно постановив щодо екскурсії, яку організовуватиму: кулінарія. Обравши чотирьох кухарів, яких знайшов в Інтернеті, орієнтуючись на вартість і відстань, я зателефонував кожному з них щонайменше тричі, аби з’ясувати, чи вдосталь у них терпіння мати справу зі старперами. Моя хитрість відсіяла двох із чотирьох. І, зрештою, все вирішилося на користь школи під назвою «Знай свою справу», позаяк у ній був натяк на почуття гумору. Вони не сприймають себе надто серйозно, а це мені подобається. Є чимало людей, які напускають стільки пихи на себе, так наче вони бозна-які цабе. А кожен із нас, по суті, лише піщинка у пустелі, пилинка у Всесвіті.

А це вже трохи занадто, Хендріку!

Вівторок, 9 квітня

Ну от, за кавою ми оплакували смерть ще однієї знаменитості: Марґарет Тетчер. Цього року відійшло не так уже й багато знаних людей, і не так багато було й тих, з приводу кого думки були до такої міри полярними, як у випадку Залізної Леді. Пан Беккер вважав її дивовижною жінкою: «Вона відстоювала хоча би щось!»

Я запитав, що ж саме вона відстоювала.

— Ну, вона відстоювала те, що хотіла.

Грітьє: «І чого ж саме вона хотіла?»

Беккер: «Це щось на взірець перехресного допиту?».

Учора відбулося зібрання мешканців, де нас проінформували про плани Правління пристосувати цю будівлю до потреб сьогодення. Навіть не уявляю, що то за «потреби сьогодення», одначе зазвичай під цим мається на увазі скорочення витрат. Усе під гаслом ефективного управління чи підвищення ефективності.

Директорка вкотре наголошувала, що нічого ще не затверджено і що мета того зібрання — з’ясувати побажання мешканців. Весь світ — театр, а наш притулок і поготів. Оте інсценування, що начебто ми маємо право голосу, викликало тільки ще більше роздратування. Того самого дня пожильці почали запасатися коробками для переїзду. «Старі рослини не варто пересаджувати», — нарікала пані Схап кожному вдячному слухачеві. Те, що вона порівнювала себе з рослиною, свідчило про самопізнання, у що я ніколи не вірив. Попри неабиякі говорильні можливості, в усьому іншому пані Схап вела надзвичайно вегетативне існування.

Особисто я руками і ногами за радикальний капітальний ремонт. Що руйнівніший, то веселіший, і чим швидше, тим краще. Мине щонайменше рік, поки почнуться демонтажні роботи, і ніколи не знаєш, чи ти ще це побачиш.

А якщо парамедики не помітять браслета «Не реанімувати», аж доки знову не запустять твого серця електрошоком? Що тоді? Чи муситимуть вони