В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Бурсаки мовчали, мов німі, не знаючи, що казати й що робити.

– Що воно, Свириде, за прояви? – запитав панич прикажчика, вказуючи нагаєм на бурсаків.

– Та вже вам, паниченьку, краще знати, бо у вас багато того розуму, – улесливо одповів прикажчик.

– Це, мабуть, оте велике одоробло кричало «Годі», – сказав розумний панич, знову указуючи нагаєм на Марка. – Ач, який здоровий вовкулака.

Панич, ніби жартуючи, стьобнув по плечах нагаєм Марка. Марко тільки зігнувся, наче вбгав у себе плечі.

– Он він який вернигора, а боязкий, – промовив глузливо панич і знову стьобнув Марка.

Марко одступив назад, а за ним і Самко.

Панич торкнув коня, наблизився знову і почав стьобати Марка частіше та дошкульніше, приказуючи:

– Оце тобі годі! Оце тобі годі! Не втручайся! Не втручайся!

Насмілився й прикажчик, почав стьобати Самка.

– Спершу гаразд оцього, а потім того! – гукнув панич, б’ючи Марка, що безпорадно озирався, а далі, одступаючи, він заклацав зубами гнівно, мов пес.

Самко, побачивши, що його залишили бити на потім, згадав про пістоля, добув його з сакви, підсипав на поличку пороху. Треба ж боронити Марка, бо, мабуть, вони його не роздратують сьогодні, а набити наб’ють. А ось як він устрелить отого пана, тоді вже щось буде.

Самко вже наготував пістоля та хотів бігти рятувати Марка, але глянув – побіг Марко, а за ним панич та прикажчик. А проте бачить Самко, що Марко побіг наче вже розлютований, бо вже не зігнутий, а випростувався, неначе виріс. Он він підбіг до березки, зломив її, махонув нею навколо себе, поточилися коні; он уже він улучив панича по спині, той здійняв угору руки, немов збираючись летіти, і впав з коня, он уже він збив з коня й прикажчика. Побігли геть самі коні. А Марко б’є вже лежачих.

Коли Самко прибіг, пан та прикажчик одкинули руки й ноги і не ворушилися, мов дві забиті жаби. А Марко з посіченим нагаями обличчям, зціпивши зуби, гатив їх уже мертвих, неначе боячись, що вони підведуться та почнуть його знов, стьобати.

– А годі, тобі, Марку, молотити. Уже вони нікого більше не займуть, – сказав Самко.

Глянув на нього Марко, кинув березу і подивився на те, що він наробив. Його дитячі очі аж побіліли від жаху.

– Не жахайся, Марку. Ми їх не займали перші. Однаково, коли б не ми їх, то вони б нас... – Самко не доказав, бо побачив ще одного вершника, що бозна-де й узявся, але біг не до них, а від них, бо шпарив нагаєм свого коня та оглядався злякано.

– Ну, а тепер уже, Марку, нам треба переодягнутися та тікати звідціль так, щоб нас і на конях не догнали. Майнемо туди, – вказав він у той бік, де під горою бовванів ліс, а на горі манячив вітряк.

Надвечір дістались бурсаки до лісу під горою, натрапили на дорогу і пішли. А коли вже почало смеркати, вони опинилися на горі біля вітряка, оточеного високим та густим житом.

Порішили заночувати біля млина, бо збиралися хмари на дощ. А до того ще була думка знайти якесь житло, щоб купити хліба, бо вже спорожніли сакви.

Не встигли хлопці ще лягти під млином, як знявся вітер, а за ним і дощ, та ще краплистий. Загримів грім, заблискала блискавка. Довелося ховатися на млиновому ґанку. Невеликий ґанок, тільки двом сісти. Сів Марко на порозі, обіперся спиною; щось хруснуло в середині, двері одчинилися раптом, і Марко опинився в млині, задравши догори ноги.

– Вернигора з тебе справжній. Зломив людям засув, – сказав Самко. – А втім хоч є де переночувати, – додав він, уходячи в середину млина.

Намацавши порожнє місце біля скриньки, куди сиплеться з-під каменя борошно, бурсаки полягали долі. Хоч і дме в щілини та байдуже, добре, що дощ не мочить. Та до того ще й безпечно спати: ніхто вночі не прийде до млина, а коли хто прийде, то не одчинить, бо підпер Самко двері Марковою патерицею.

Тільки що почав було Марко хропти, як почув Самко, що підбіг хтось до млина. Штовхнув він Марка під бік та прошепотів йому на вухо: «Ляж, Марку, боком, щоб не хріп». Марко послухав і ліг на бік. А Самко підвівся помалу та почав прислухатися. Балакали двоє, мабуть, ховалися від дощу.

– Страшно отут біля млина, – промовив жіночий голос.

– Та чого нам тепер боятися, коли однаково пропадати, – почувся сумний чоловічий голос.

– Ну, ну, Антоне, доказуй, що тобі казав пан? – запитав жіночий голос.

– Що ж він казав... Нічого доброго не сказав... Що всім людям, оте й мені сказав... Забувайте, каже, про дурну волю... Буде не так усе, як вам схочеться, а як мені забажається, – сумно бубонів чоловічий голос.

– Ну, а про шлюб? – запитав нетерпляче жіночий.

– Та й про шлюб таке саме... Уже пан казав Свиридові, коли той думав побратися з Явдохою, що, мовляв, одружу тебе не з тією, яку ти собі обрав, а