Орасіо Кірога - Казки Сельви

вранішні миті огорнуте легким серпанком. Анаконда була ще молодою змією, тож з цікавістю вдивлялася в краєвиди провінції Місьйонес, невиразно згадуючи своє дитинство.

Вдосвіта крізь молочно-білий туман, що повільно танув, причаївшись лише в тінистих заводях, вона розгледіла на березі вологі човни й розвішані на них рибальські сітки. Дивлячись на розлогі відмілини, Анаконда знову відчула запаморочення від нестримних потоків води, що оминала їх, а тоді знову пінилася, почервоніла від риб’ячої крові. Кожного надвечір’я вона спостерігала, як сонце, справжній гартівник, роздмухує призахідне небо, що червонасто тріпотіло на обрії, а тим часом угорі пропливали самотні білі хмарини, крайку яких підпалювала вогняна іскра.

Все це було їй знайомим, але примарним, наче побаченим уві сні. Відчуваючи, особливо ночами, гарячий подих повені, що линула туди, де зникало сонце, змія здавалася на ласку течії, аж раптом зненацька стривожено згорнулася в клубок.

Кедр наштовхнувся на незвичну в річних водах річ.

Багато чого підхоплює й тягне за собою на поверхні чи під водою велика повінь. Часто перед очима Анаконди пропливали потонулі на далекій Півночі невідомі їй тварини, яких раз по раз клювала невситима галич. Бачила вона слимаків, які сотнями дерлися на гілля, що стирчало з-під води, і птахів, що їх дзьобали. В місячному сяйві спостерігала парад дельфінів: ті гойдалися на хвилях, повистромлявши з води спинні плавці, а тоді раптом пірнали всі разом з таким оглушливим шумом, наче стріляли з гармати.

Таке завжди буває під час великого водопілля.

Однак річ, до якої щойно доторкнулася Анаконда, виявилася двосхилим навісом, схожим на покрівлю якогось ранчо, що впала на землю і тепер пливла, підхоплена течією, на щільному плетиві, утвореному заростями ейхорнії.

Ранчо, збудоване в мочарах і зруйноване повінню? Може, там є Людина, якій вдалося добутися до нього й урятуватися?

Дуже обережно, міліметр за міліметром Анаконда обстежила плавучий острівець. Він справді був населеним: під солом’яним навісом лежав якийсь чоловік. На шиї в нього зяяла глибока рана; чоловік помирав.

Анаконда заклякла, не ворушачи навіть хвостом, і довго вдивлялася у ворога.

Колись у цьому ж таки затиснутому серед укритих червонастим піском скелястих берегів затоні Анаконда вперше стикнулася з Людиною. Вона не могла пригадати подробиць тієї зустрічі; проте відчуття відрази, невдоволення собою виникало в неї щоразу, коли в її пам’яті несамохіть виринала невиразна згадка про ту пригоду.

Зробитися знову друзями? Ні, нізащо! Люди — вороги, і проти них зараз спрямована боротьба.

А проте минали години, а Анаконда не ворушилася. Ще не розвиднилося, коли гігантська змія раптом розпросталася, підповзла до краю плетива й занурила голову в темну воду.

Вода тхнула рибою, й Анаконда вчула в ній гадючий запах.

І справді до плавучого острівця наближалося ціле сонмище змій.

— В чому справа? — запитала Анаконда. — Хіба ви забули, що не повинні залишати зарості ейхорнії під час повені?

— Ми не забули, — озвалися нахабниці. — Але тут Люди­на — ворог сельви. Пропусти нас, Анакондо!

— Ще чого? Ні, не пропущу. Ця Людина поранена... Вона помирає.

— А тобі що до неї? Якщо Людина ще не мертва, ми це миттю залагодимо... Дорогу, Анакондо!

Гігантська змія звелася, вигнувши шию.

— Я сказала, не пропущу! Геть звідси! Я взяла цього пораненого під опіку. Якщо хтось із вас підповзе, нехай стережеться!

— Сама стережися! — гучно зашипіли змії, і їхні залози наповнилися отрутою.

— Чого б це я мала стерегтися?

— Сама знаєш. Ти продалася людям!.. Довгохвоста ігу­ана!

Щойно Гримуча Змія прошипіла останнє слово, голова Анаконди, немов грізний таран, метнулася вперед і розтрощила нечемі щелепи; за мить та вже плавала мертва, плюсклим черевом догори.

— Стережіться! — скрикнула Анаконда. — Якщо бодай одна з вас спробує наблизитися, по всій Місьйонес не залишиться жодної живої гадюки! Це я продалася, негідниці!.. Геть у воду! І затямте: ні вдень, ні вночі — ніколи! — не смійте наближатися до Людини. Зрозуміли?

— Зрозуміли! — похмуро озвалася з темряви велика Яраракусу. — Але одного дня ти заплатиш за це, Анакондо.

— Колись, — відповіла Анаконда, — мені вже довелося заплатити одній з ваших... Вона не надто зраділа. Тож стережися краще сама, красуне! А тепер уважайте... Щасливої дороги!

Однак і цього разу Анаконда залишилася невдоволеною. Навіщо вона так вчинила? Що могло пов’язувати її з цим чоловіком, нещасним наймитом, життя якого виходило через відкриту рану?

Благословлялося на світ.

— Пхе! — прошепотіла гігантська змія, востаннє глянувши на пораненого. — Не варто дбати про цього типа. Жалюгідне створіння, як і всі вони, та й жити йому залишилося не більше години...

І, зневажливо струсонувши хвостом, вона згорнулася клубком посеред свого плавучого острівця.

А проте її очі впродовж цілого дня пильно вдивлялися в зарості ейхорнії.

Щойно споночіло, підпливли високі конічні мурашники з мільйонами мурах на борту.

— Це ми, мурахи, Анакондо, — мовили вони, — ми припливли, щоб покартати тебе. Цей чоловік, що лежить на соломі, — наш ворог. Ми не бачимо його, але отруйні змії бачили й сказали, що він тут, спить під цим навісом. Убий його, Анакондо.

— Ні, побратими. Пливіть