Орасіо Кірога - Казки Сельви

розчулити; але коли невблаганна посуха до межі напружує нерви, виникає упевненість, що розрадить її благодатний дощ.

У кублі, до якого поверталася гігантська змія, також було нестерпно спекотно.

— Як справи? — запитували її засмучені тварини. — Вони там згідні з нами? А дощ справді проллється? Ти певна, Анакондо?

— Авжеж. Перш ніж у небі на зміну цьому з’явиться новий місяць, ми почуємо, як злива загуркоче по всьому лісу. Злива, побратими, яка довго не вщухатиме! Вода!

Це чарівне слово — вода! — промовляла ціла сельва; безсонними ночами відлунням розпачу виривалося воно у звірів, які забули думати про голод:

— Вода! Вода!

— Так! Багато води! Але ми не рушимо вперед, щойно загуркоче! Ми маємо вірних спільників, вони пришлють до нас гінців, щойно надійде час. Пильно вдивляйтеся в небо. З північного заходу повинні прилетіти тукани. Коли вони прилетять, перемога буде нашою. А доти — терпіння.

Але як вимагати терпіння від створінь, чия шкура порепалася через сухість, запалені очі почервоніли, а самі вони брели навмання, насилу пересуваючи ноги?

День за днем сонце сходило над сяйливим ґрунтом і, немов задихаючись, ховалося за кривавими випарами, не залишаючи жодної надії. Ночами Анаконда плазувала до Паранаїби, намагаючись розрізнити в пітьмі бодай найслабший повів дощу, що мав долинути з безжальної Півночі. До берега приповзали тварини, які ще могли рухатися. Безсонними ночами вони сиділи всі разом, вдихаючи, наче саме життя, легкий вітерець, в якому їм вчувалися пахощі вологої землі.

І ось нарешті однієї ночі сталося диво. Вістун-легковій, не схожий на жоден інший вітер, приніс змученим тваринам ледь вловимий дух просякнутого вологою листя.

— Вода! Вода! — цей гук знову розбуркав спустошений край. Але радість зробилася остаточною годин через п’ять, удосвіта, коли в тиші почулося ще віддалене, глухе гуркотіння зливи, яка нарешті впала на сельву.

Сонце того ранку виткнулося не жовте, а помаранчеве; опівдні воно зникло з очей. Рясний, непрозірний, білий, мов розплавлене срібло, дощ напував спраглу землю.

Десять днів і ночей лив він безперестану на сельву, здіймаючи над нею випари; і донедавна сяйлива пустка простяглася тепер ген до обрію втішливою моквою. Водорості ожили в низовинних затонах, і зір уже бачив, як вони тягнуться одні до одних над поверхнею води. Минали дні, проте гінці з північного заходу не поверталися, тож учасників майбутнього хрестового походу знову охопила тривога.

— Вони ніколи не прилетять! — чулося звідусіль. — Веди нас на бій, Анакондо! Невдовзі буде пізно. Дощі рано чи пізно вщухають.

— І починаються знову. Терпіння, побратими. В тих краях теж неодмінно ллються дощі. Просто тукани повільно літають, вони самі це казали. Можливо, вони вже в дорозі. Зачекаймо ще пару днів!

Однак Анаконда почувалася не такою впевненою, як удавала. А раптом тукани заблукали в тумані, що огорнув паруючу сельву? А що коли, мов на біду, дощі на північному заході незбагненним чином не пролилися одночасно з потопом на Півночі? На відстані, яку можна було подолати за півдня, насичена притоками Паранаїба ревіла своїми водоспадами.

Немов мешканці Ноєва ковчега, які чекали на голубку, тварини нетерпляче втуплювали зір у небо, вдивляючись в бік північного заходу, звідки чекали сигналу розпочати великий похід. Але марно. Аж ось нарешті з-за хмар з’явилися мокрі змерзлі тукани.

— Велика злива! — кричали вони. — Злива над усією річкою, з усіма її притоками! Все побіліло від води!

І цілий край стрепенувся від несамовитого войовничого поклику:

— Вперед! Перемога буде за нами! В атаку!

І це було слушно, бо ціла Паранаїба вийшла вже з берегів. Від самої річки до великого затону розлилося справжнє море, на поверхні якого погойдувалися зарості ейхорнії. З Півночі, під напором повені, зелене море широкою водяною масою обступало нетрі й, підхоплене течією, повільно сунуло на Південь.

Надійшла очікувана мить. На очах Анаконди сельва ки­ну­лася в атаку. Новонароджені паростки вікторії-регії та старі побурілі крокодили, мурахи та ягуари, зарості ейхорнії та змії, пінява, черепахи, пропасниця й сама природа, що вивергалася новою зливою — вся сельва, вітаючи Анаконду, кинулася у вир великої повені.

І, забачивши це, Анаконда теж здалася на волю потоку, що підхопив її й потягнув до Паранаїби; там, згорнувшись клубком на вирваному з коренем кедрі, що, кружляючи у водоверті, плив за течією, змія нарешті полегшено зітхнула й, посміхнувшись призахідному сонцю, повільно заплющила скловидні очі.

Вона почувалася щасливою.

І почалася дивовижна подорож до незнаного, бо Анаконда гадки не мала, що знаходиться за величезними рожевими стрімчаками, що ген за Гуайрою стискали річку. Як ми вже знаємо, пливучи водами Такуарі, вона якось дісталася Парагваю. Однак середня та нижня течії Парани були їй невідомі.

А проте, споглядаючи сельву, що в переможному танці рухалася затиснутими в береги водами, гігантська змія, чия голова проясніла завдяки очисному дощу, спокійно пливла собі, заколисувана білими струменями зливи.

Отож вона спустилася за течією водами рідної Пара­наїби, майже не звернула увагу на чорториї Мертвої ріки й насилу прийшла до тями, коли вся плавуча сельва і кедр, на якому вона лежала, і вона сама зірвалися в пінявий по­тік з водоспаду Гуайра, каскади якого завершувалися похилою водною безоднею. Затиснута в своєму руслі річка ще довго бурунила рудаві хвилі. Та за два дні стрімчаки знову розсунулися, і річка заструміла повільно та тихо, наче оливкова олія, зі швидкістю дев’ять миль на годину.

Новий край, інший клімат. Безхмарне небо та про­менисте сонце, лише на короткі