Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

class="book">Замок був з усіх сторін оточений глибоким ровом, наповненим водою, і зв’язок з берегом забезпечував підйомний міст найсучаснішої конструкції. Потім йшли два високі мури, на вузькій брамі яких весь час стояло по двоє вартових, з якими у Харольда вже була домовленість. Челядь та охорона замку недолюблювала не дуже чемного з ними звіздаря і не одобрювала, на їх думку, жорстокого і недитячого поводження з дочкою, бо Заріна ще була, по суті, дитиною.

Раптом перед вершником виникли обриси високих веж, і це означало, що ціль вже зовсім близько.

Веж було чотири і всі вони мали назви — Північна, Південна, Західна та Східна. Його кохана знаходилась у Східній вежі. Це вона якось випрохала у батька, бо хотіла щоранку бачити народження нового дня. Хлопець вже тихою ходою в’їхав у ліс, який вузьким кільцем оточував острівець, на якому здіймались кам’яні стіни замку, та поїхав по добре знайомій стежці до старого дуба, що ріс за півсотні метрів від рову. Розумний та добре вишколений кінь ступав майже нечутно і збоку могло здатись, що то дві великі тіні пливуть у повітрі. Під’їхавши до дуба, лицар спішився та, погладивши Енселона по могутній шиї, попросив:

— Чекай нас тут. Десь через годину-півтори повернемось. А потім мчи швидше вітру.

І, поцілувавши коня у вологого носа з тонкими розширеними ніздрями, з яких клубками виривався пар, Харольд повернувся та пішов до рову, на дні якого плюскотіла чорна вода. Присівши над ним навпочіпки, хлопець голосно подав умовний знак: тричі покаркавши вороною, і тієї ж миті з іншого берега почулось каркання іншої ворони.

— Ну от і все. Назад дороги вже нема! — прошепотів лицар.

До чутливого вуха хлопця долинули тихі сплески і легка тінь на воді почала просуватись йому назустріч. Через якусь хвилину у високий берег рову тицьнувся гострий ніс невеличкого човника. На веслах сидів малий хлопчина, ще підліток, що нетерпляче махнув Харольду рукою. Той швидко вскочив у хитку посудину і хлопчина, вправно розвернувшись, погріб назад, без жодного сплеску занурюючи весла у воду.

— Хто навчив так вправно веслувати? — пошепки запитав Харольд, якому підліток відразу припав до душі.

— Батько. Ото-то був весляр! — І хлопчина, сховавши від лицаря очі, важко зітхнув.

Харольд, зрозумівши, що своїм запитанням завдав човняру болю, замовк і почав тривожно прислухатись до звуків навколо.

Через кілька хвилин показався другий бік рову і вони пристали до крихітного причалу, що, мабуть, зникне, як тільки Харольд та Заріна опиняться на тому боці.

Зі спритністю пантери хлопець видерся догори, залишивши підлітка з човном чекати на них вже двох, та тихо підійшов до вузької замкненої брами і тричі пошкріб нігтем. За брамою почулись легкі кроки.

— Що у вас сьогодні готували на обід? — прошепотів пароль лицар.

— Смаженину та шарлотку з грушами, — за брамою почувся брязкіт ключів і ворота беззвучно розчинились, пропустивши у свою чорну пащу Харольда.

Тінь охоронця зникла і хлопець пішов по колу, відраховуючи сорок два кроки наліво до ще однієї брами, ще вужчої та неприступнішої. Знайшовши у добре замаскованих дверях заповітний камінчик, Харольд двічі покрутив його вправо, а потім один раз вліво.

— Ворон кряче тричі, — почувся з того боку молодий залихвацький голос і у відповідь лицар відповів:

— Коли розцвітає сон-трава, — вузькі двері відчинились і, пропустивши Харольда всередину, з тихим клацанням замкнулись.

Розділ 2

Протираючи очі, Тася сіла та глянула в сторону Романа, що ще спав з привідкритим ротом, в якому зблискували сліпучо-білі зуби та широко розкинутими руками.

— Наснилось чи справді було? — прошепотіла дівчинка, переводячи погляд вгору, де над ними височіло синювато-чорне черево могутнього бойового коня. Задні ноги так само стояли на постаменті, передні ніби зависли у повітрі, картина загалом нічим не відрізнялась від учорашньої і, все ж, щось тривожило дівчинку, а що — вона не могла ще до пуття зрозуміти. Стараючись не розбудити брата, Тася встала і, вийшовши під вранішнє проміння Раміду, почала пильно оглядати коня та лицаря, що, завмерши на своїх постаментах, виблискували райдужними крапельками роси.

Дівчинка підійшла до одного з колючих кущів, на гілках якого виднілись поодинокі листочки, та, зробивши ліву долоню човником, правою наструшувала у неї трохи дорогоцінних крапель вологи, поки ті ще не висохли. Вмившись та облизавши руку, Тася пригладила біляве волосся та пальцями злегка його розчесала. Відскубнувши кілька листочків, дівчинка протерла ними зуби, трохи освіживши їх та шкодуючи, що у наявності нема справжніх засобів особистої гігієни.

Ще раз поглянувши на коня та сплячого під його крупом, смішного у своїй позі, брата, дівчинка пішла пошукати якусь ямку, де за ніч назбиралось хоч трохи води. І таки, недалеко від вимушеної нічліжки, Тася знайшла те, що шукала. Це був справжній подарунок, який вони учора, за своєю втомою та переживаннями про долю Пірата, зовсім не помітили.

За одним з сусідніх зі скульптурами величезних валунів, біля якого вони вчора проходили, жебонів невеликий струмочок, що витікав з-під кам’яного пагорба, який був просто під валуном. Вода була чиста і прозора.

Тася не втрималась і, ставши на коліна, почала пити прямо зі струмочка, заплющивши від насолоди очі.